— Ти чого як стовп стовбичиш? Нікуди я тебе самого не пущу! Удвох підемо ляхам боки латати. Де моя зброя? Ти думаєш, я остання спиця в колесі? Нехай наших знають! Зброю!

Сотник швиденько подав Парасці замашний макогін, розчулено шморгнув носом і поспитав:

— Хіба ти, Парасочко, мене ще кохаєш?

— Кохаю! — вигукнула Параска. — Та мені, може, світ білий без тебе не милий! Та чого ти стовбичиш, окаянний? Сотня жде, а він витрішки продає! Ходімо ляхам Страсний четвер показувати!

— Так, так, Парасочко! — радо вигукнув Хрущ. — Ми їм покажемо нову Ординацію! Ходімо, Парасочко, ходімо ляхам роги вправляти! Живого місця вони не знайдуть на собі!

Остряниця зупинився в лісі біля Псла. Навіть тимчасовий табір завбачно велів окопати шанцями, обгородити возами й виставити посилену охорону. Така осторога була не зайвою: від самого Кременчука слідом ішов полковник Станіслав Потоцький з військом, що набагато переважало повстанське. До всього ж він мав сильну артилерію, а це також доводилося враховувати.

Козаки окопувалися, а гетьман, гукнувши джуру — меткого запорожця, парубчака Ониська Завірюху, — пішов з ним понад Пслом.

— Бачиш он ту дорогу? — показав рукою на другий берег.

— Бачу, пане гетьмане, і готовий ноги на плечі та бігом! Я прудконогий, як заєць. Вуха прищулю — й гайда!

— Тоді мотайся, хлопче, в Голтву до сотника Ничипора Хруща. Та гляди, не виклич підозри, бо в Голтві лядська залога. Тримайся, наче ти з ближнього села до дядька в гості простуєш. Скажи сотнику Хрущу, хай поменше воює з своєю жінкою, а відчинить вночі нам браму. Не забудь, треті півні проспівають — ми біля Голтви!

Джура тільки холошами полопотів!

Остряниця оглянув табір і лишився задоволеним: козаки добре окопалися. День згасав у болотистому мочаруватому лісі над Пслом. І ледве сонце сіло, як здійнялося справжнє комарине побоїще. Козаки без угаву відмахувались від кусючої орди, але палити багаття Остряниця не велів. Потоцький нишпорив неподалік, то ліпше до пори до часу себе не виказувати. Та гірше, ніж комарі, допікали Остряницю власні думки. Чи вдасться йому те, що не вдалося Сулимі й Павлюку? Вони зложили голови, але повстання, підняте ними, розгоряється з новою силою. Вже другий рік минає, як ллється кров, а воля як була далеко, так і лишилася. Козаки забагли, щоб він очолив рух по весні 1638 року. Він очолив і вийшов в Україну... Чи ж вистачить у повстанців сил цього разу? Шість тисяч козаків та селян зібралося по весні на Січі і вручили йому свої долі. І мрії, і палкі прагнення. Веди нас, гетьмане! Він повів повсталий люд.