— А де той базікало?! — пролунало сердите, і з темряви вигулькнула висока й дебела молодиця з дрючком в руках. Вздрівши її, сотник Хрущ шмигнув за спину Остряниці.

— Ану виходь лишень, вояко, сюди! — гримнула Хрущиха, і сотник, пом’явшись, покірно вийшов. — Проси пана гетьмана до нас на гостину.

— А чого ж... — Хрущ так і випростався. — Як господар запрошую...

— Збрехав, аж пальці знати! — вигукнула Хрущиха. — Та з яких це ти пір господарем зробився? Ану кажи мені негайно: моя дружина і я також запрошуємо вас, пане гетьмане, на гостину.

Остряниця посміхався, спостерігаючи за розгубленим сотником.

— Не гарячися, не гарячися, Парасочко, і з себе не виходь, — бурмотів сотник і повернувся до Остряниці: — Пане гетьмане... Я... тобто моя дружина і я запрошуємо вас на гостину. Бо воно вже й пора снідати!..

Вранці гетьман оглянув Голтву. Місто було обгороджене частоколом. Понад Пслом кишать комашнею мочаристі драговини. Це добре. Сюди ляхи не поткнуться. Вузький міст, що сполучає замок з правим берегом, зручно тримати під прицілом.

— Еге, та тут оборонятися можна скільки захочеш! — торохтів сотник Хрущ. — А ще коли о-он на тій могилі поставити армати, то й зовсім буде як у Бога за пазухою! Ще й ляхам можна шпильки під нігті заганяти.

Оглянувши місцевість, Остряниця заходився вкріплювати місто. Відкритий бік півкола — від одного берега до другого — велів загородити земляним валом і поставити палісад, а могилу, про яку згадував Хрущ, перетворити на редут. Того ж дня повстанці почали нагортати вал від одного берега до другого, рили шанці, на могилі встановлювали гармати. Десь по обіді гетьман обходив з сотником Хрущем лінію оборони, як почувся жіночий лемент. З бічної вулички вирнув гурт жінок. Попереду, розмахуючи руками, широко ступала висока і дебела Хрущиха.

— Не інакше як мене годувати бебехами йде! — зблід сотник Хрущ і почав заходити за спину Остряниці. — Ще й жінок собі на підмогу взяла, тепер начувайся! Боки хіба ж так полатає, ще й буханцями нагодує! Будьте свідком, пане гетьмане, мокрого місця з мене не зостанеться. От наділив Господь жіночкою! Полатає ребра ні за пухлу душу!

— А для чого ж ти її брав? — посміхнувся Остряниця.

— Я? Брав?! — здивувався Хрущ. — А хай ліпше її дідько бере, то, може, швидше йому роги скрутить. Вона мене сама взяла і сама на собі оженила. Як курча в сильце, заманила. Спіймала колись за оселедця і гримає: хочу я, щоб ти, сотнику, по добрій волі на мені оженився!

— І що ти їй сказав, сотнику?

— Що я їй сказав, коли вона така, що й кішці хвоста зав’яже. Мусив іти в церкву. Так за оселедця і повела мене... Але я йшов по своїй волі, бо Парасочка мені подобалась. Гарна вона, скажу вам, хоч і мухи в неї в носі грають!