— Озвись, Ониську! — шепнув Остряниця.

Онисько приклав долоні до рота:

— Пугу! Пугу!

— Пугу! Пугу! — почулося по той бік мосту.

— Козак з Лугу! — вигукнув гетьман. — По конях, хлопці! Козаки миттю вихопилися в сідла.

— Рушай, товариство! — наказав Остряниця і першим вилетів на міст. Заторохтів, заходив ходором міст під копитами.

Проскочили міст і помчали темними вузькими вуличками. Там і тут у віконцях принишклих хатин блискали і злякано гасли вогники... Ось і замок. Брама відчинена. Остряниця влетів у замкове подвір’я, за ним козаки, й ураз стало тісно в дворі...

— Пане гетьмане?! — почувся в темряві голос. — Сотник Хрущ вітає тебе в замку Голтви!

— Де жовніри? — запитав Остряниця.

— А ми їх заперли та в облозі тримаємо, — мовив Хрущ. — Пора вже випускати.

Спалахнула стрілянина... Жовніри вибігали в двір, на ходу стріляючи, і часто навмання, падали під ударами козацьких шабель. А місто, наповнене повстанцями, вирувало. Лементували люди, іржали коні, грімкотіла стрілянина. Жовніри ще деякий час відстрілювалися, та замок уже був у руках козаків, і залога почала здаватися. Жовніри вибігали з хат, кидали рушниці й кричали:

— Проше пана, не стріляй!

— Що з полоненими чинити? — питався десь у темряві Хрущ.

— Пускай їх на небо! — залунали голоси.

— Нащо їх на небо? Туди, де козам роги вправляють!

— Стійте! — вигукнув Остряниця. — Тим, хто здається, я зберігаю життя!

— А вони б нам не зберегли! — закричали обурені козаки. — Як звірі б накинулись!..

— Але ми не звірі!..

Та ось з темряви виринув захеканий низькорослий товстун.

— Сотник Хрущ! Радий старатися, пане гетьмане! — заторохтів товстун. — Місто наше! Таким лицарям, як ми з вами, пане гетьмане, тут більше вже немає чого робити!