Завданням Британії в Іраку і Палестині було принести у той регіон порядок, наскільки це узгоджувалось із її скрутним фінансовим становищем: виконати умови мандату і потім (зважаючи на ослаблену спроможність здійснювати повноцінний військовий вплив) переконатися, що наступницький режим буде якомога більш дружнім до Британії. Неофіційно Іракський мандат діяв до 1932 року, хоча британський вплив утримувався значно довше. Та ще до завершення Другої світової війни було очевидно, що зусилля Британії утримати Палестину приречені.

Тепер ані морально, ані фізично єврейську імміграцію вже було не спинити; а оскільки реакція арабів була, як і завжди, нестямною, британські війська були у розпачі від безнадійних спроб забезпечити дотримання принципів Балфура, по обидва боки, якщо бути справедливими. Вони досі намагалися обмежити темпи єврейської імміграції, тож навіть траплялися жахливі випадки, коли жертв нацистських концентраційних таборів навмисне утримували в організованих Британією таборах замість допустити в Палестину.

Зброя і бомби єврейських терористів тепер розверталися проти самих британців — тих, які й утворили ту батьківщину. Вони убили лорда Мойна, британського міністра у Палестині, на чиїй яхті Клементина Черчилль насолоджувалась мандрівкою південними морями з поштивим арт-дилером Теренсом Філіпом. Знищували британських солдатів, які тільки виконували свою роботу, що викликало чорну лють Ернеста Бевіна, лейбористського міністра закордонних справ.

Навіть сіонізм Вінстона Черчилля похитнувся. Він описував ті атаки як «огидний акт невдячності». І його відносини з Хаїмом Вейцманом, уродженцем Манчестера, батьком сіоністського руху, вже ніколи не були такими, як раніше. Урешті-решт британці просто втекли із Палестини, буквально залишивши ключ під килимком. Прапор було опущено, народилась нова нація.

Того самого року — правда, уже не так ганебно — те саме відбулося і в Індії; та й по цілому світі. Цей значний спад і позначив останню фазу в житті Черчилля. Він побачив, як по всій планеті опускається «Юніон Джек»: від Малайї до Малаві, від Сінгапура до Суеца, — де у 1956 році американці остаточно висмикнули килимок з-під ніг військової претензійності хиткої старої імперії.

Як Черчилль із гіркотою сказав ближче до завершення свого шляху: «Скільки великих досягнень було у житті, а в кінці я не досяг нічого». Які ж нісенітниці, це вже точно. Зважте його здобутки лише на Близькому Сході.

У Йорданії все було на диво стабільно, від того дня і до цього, навіть якби його рука і здригнулась, коли він її піднімав. Іраку судилося залишитися, загалом, у сфері впливу Британії ще протягом 40 років після конференції у Каїрі, а іракській нафті — стати неоціненним ресурсом, який допоміг Британії вижити і перемогти у Другій світовій війні. А щодо народження Ізраїлю, у якому Черчилль виконав свою акушерську роль, що ж: ваш погляд залежатиме від екзистенційного питання, чи вірите ви у цінність єврейської держави.