Якщо ви з тих, хто дотримується думки, що Декларація Балфура була єдиною найбільшою помилкою британської зовнішньої політики, то, очевидно, подумаєте, що Черчиллю не слід було надавати їй практичної сили. Та коли ви думаєте, що загалом було правильно, після 2000 років гоніння, дати євреям у місці, яке вони колись займали і яке зараз є відносно малозаселеним, нову батьківщину; коли вважаєте, що далекоглядною ідеєю було сподіватися, що їхні таланти змусять розквітнути пустелю; коли гадаєте, що непогано мати хоча б одну демократію — не важливо, наскільки недосконалу, — у тій частині світу, то й вважатимете, мабуть, що Черчилль трохи таки герой.

Як йому було у 1920-х знати, що його мрію про землю, «сповнену молока і меду», буде невиправдано через короткозорість і себелюбство обох сторін… Не можна його винуватити за те, як ганебно ізраїльтяни поводилися із палестинцями, ні за тероризм палестинців, ні за в цілому жалюгідну якість палестинського керівництва. І вже справді ніяк не звинуватиш за очевидне розпадання Іраку, якщо саме це там насправді зараз відбувається.

Загалом непоганою ідеєю було після краху Османської імперії об’єднати ті три вілаєти. Це було тим, чого, за словами арабських лідерів, вони хотіли — і те, що їм пообіцяли: міцну унітарну арабську державу. Заледве провиною Черчилля є те, що не з’явилося жодного іракського лідера, який шляхетно й великодушно об’єднав би країну.

Черчилль, звісно, розумів і засуджував небезпеку ісламського ектремізму, але його не можна вважати винним за провали арабського керівництва. Мабуть, єдиним способом покласти край міжобщинному розкольницькому конфлікту на клаптевій ковдрі Близького Сходу було б утворити нову Римську імперію, разом із безжалісним проконсульським режимом і системою примусової відданості центральній владі. Та це було б неприпустимо з багатьох причин — адже й для римлян свого часу все закінчилося не так добре (із пекельними побоїщами біля Багдада).

Далекі від провальних, ідеї Черчилля насправді допомогли не увіковічненню Британської імперії, а забезпеченню її відносно гідного та ефективного розформування. Це був один із парадоксів його життя: черчиллівські цілі свободи та демократії було одружено із самими дітьми тієї імперії, у їхньому поході по власну незалежність.

Як зазначав Річард Той, Атлантична хартія 1941-го, можливо, не розтопила достатньо криги у Вашингтоні, зате її почули Нельсон Мандела та інші африканські лідери.

Коли Черчилль у 1961 році стояв на тій яхті, звісно, були підстави сказати, що він та його країна «всохлись». Він був старий і кволий; Британія була збанкрутована війною, її фінансова і військова мускулатура значно зменшились — результат, який американці, звісно ж, передбачали та якому навіть потурали.