Леннон народився у жовтні 1940-го — у рік найвищої небезпеки для країни і в час апогею її лідерського проводу Черчиллем. Понад 10 років Черчилль ділив Палату громад із людиною, яка у 1964 році стала міністром оборони, — Денісом Вінстоном Гілі. А Гілі народився у 1917 році в сім’ї прихильників Черчилля із Моттінгему, у Південно-Східному Лондоні, — і у 1952-му увійшов до Палати громад із характерною ознакою того, що при народженні був названий на честь людини, яка тоді ще служила прем’єр-міністром; а це дещо говорить про розмах Черчиллевого життя.
Чи вдасться комусь побити рекорд Гілі в іменуванні на честь Черчилля у 1917-му, коли тому було лише 42 роки? Прошу ступити крок вперед Вінстона Ґрема, автора серії романів «Полдарк», який народився в Манчестері у 1908-му — році, коли Черчилль боровся на додаткових виборах за Північно-Західний Манчестер; році, коли у віці 33-х він увійшов до Кабінету міністрів як міністр торгівлі і розпочав кампанію зі створення бірж праці та заборони експлуатації дитячої праці.
На просторах усієї повоєнної Британії та й по всьому світу тоді були сотні, якщо не тисячі, юних Вінстонів — чимало з них афрокарибці, яких так називали напевно із думкою про цього військового лідера.
У великих літературних творах теж можна знайти черчиллівські епоніми: так, героя антиутопії Джорджа Орвелла «1984» звуть Вінстон Сміт. А серед відомих кінематографічних Вінстонів можна згадати приголомшливо самовпевненого, зіграного Гарві Кейтелем містера Вінстона Вульфа із «Кримінального чтива», якого викликали, аби замести сліди того безладу, що його накоїв герой Джона Траволти, випадково винісши мізки якомусь парубкові на задньому сидінні авто.
Існують нічні клуби, бари і паби із назвою «Черчилль» — лишень зо 20 пабів у Британії мають його ім’я і зображення його мопсоподібного лику, а це значно більше закладів, аніж названо іменем будь-якого іншого його сучасника.
Іноді можна легко зрозуміти семантичну функцію того імені: не важко здогадатись, чому власник пабу може погодитись на назву «Черчилль». Адже він є найвеличнішою у світі рекламою переваг алкоголю. Але навіщо називати ескорт-сервіс «Черчилль»? Що там можуть запропонувати, окрім крові, праці, сліз і поту?
Цими днями, проїжджаючи велосипедом по Герфілду в дальній, західній частині Лондона, я натрапив на «Перукарню Черчилля». Зиркнув усередину і побачив розтатуйованого хлопчину із сережкою і виголеною потилицею та олійний портрет Черчилля у капелюху. Навіщо, запитав я себе, завішувати крихітну перукарню зображеннями Вінстона Черчилля? Адже у нього було чимало видатних чеснот — але не скажеш, що він славився своїм стилем у зачісках; ба навіть навпаки.