Битва під Корсунем стала серйозною перемогою Хмельницького. Вона викликала величезний резонанс. Найбільш боєздатні частини Речі Посполитої були розгромлені вщент, гетьмани опинилися в татарському полоні. До речі, те, що гетьманів у полон забрав Тугай-бей, багато що говорить. Не Хмельницький, а він був справжнім господарем «повсталого люду».
Гетьмани вирішили покинути табір і прориватися з оточення. Козаки й татари пропустили шляхетське військо, яке йшло в бойовому порядку, і неспішно рушили за ним. На цьому шляху Кривоніс у балці Горіхова Діброва влаштував пастку, перекопавши дорогу. Дійшовши до цього місця, шляхтичі зупинилися. Вони потрапили в оточення. Облаштовувати табір часу не було. У цей момент на них посунули козаки й татари. Почалася жорстока битва, яку шляхтичі безславно програли. Чимало жовнірів полягли на полі бою, багато потрапило в полон. Серед останніх були й гетьмани — Микола Потоцький та Мартин Калиновський[598].
Ситуацію ускладнювала (і суттєво!) ще й кончина короля Владислава, який раптово помер 20 травня. Безперечно, смерть глави держави у такий час вела до дезорганізації суспільно-політичного життя. Тепер Хмельницький міг відчувати себе впевнено. Зі своїм військом він підійшов до Білої Церкви. Це був ніби «край козацької землі». Далі на захід йшли «землі шляхетські». І саме Біла Церква могла бути плацдармом для подальшого наступу.
Тим часом в умовах безвладдя наростала козацька «ребелія». Практично стихійно виникали повстанські загони, які громили шляхетські маєтки, євреїв, чинили напади на села й міста, навіть на православні храми й монастирі. Хмельницький не міг стримати цю народну стихію. Хоча й намагався. Принаймні чимало його документів свідчать, що він хотів карати свавільних, охороняти від грабунків церковну власність, міщан і навіть шляхтичів[599]. Але чи в умовах повстання ці наміри можна було реалізувати?
Під час безкоролів’я верховна влада в Речі Посполитій переходила до римо-католицького гнєздинського архієпископа. У 1648 р. ним був Мацей Лубенський (1572–1652)[600]. Однак реально вона опинилася в руках тодішнього канцлера Єжи Оссолінського (1595–1650)[601]. Останній, розуміючи, що Річ Посполита є беззахисною перед повсталими козаками, готовий був іти на компроміс.
Хмельницький ніби теж виявляв такі наміри. 2 червня 1648 р. під Білою Церквою гетьман вислав послів від Запорозького Війська до короля Владислава, давши їм відповідний наказ-інструкцію в письмовій формі. Ймовірно, Богдан ще не знав про смерть короля. Цей документ цікавий у багатьох відношеннях.