Перемоги 1648 р. у битві під Жовтими Водами та Корсунем запалили повстання проти адміністрації й шляхти Речі Посполитої в Україні. У Літописі Самовидця про це піднесення сказано таким чином: «И так народ посполитій на Україні, послишавш о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почався купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто и нігди козацтва не знал»[607].
Було зрозуміло, що ні одна, ні друга сторони не поступляться. Для шляхти перемоги козаків і татар стали не лише ударом по їхній державі, але й уразили їхній гонор. Як же так — «гриці» перемогли «уродзоних». Треба було взяти реванш! Натомість Хмельницький, який отримав блискучі перемоги і за спиною в якого стояли татари (реально — Османська імперія), теж не збирався відступати. Війна мала вибухнути з новою силою. То лише було питанням часу.
Уже з кінця серпня на Волині в районі Чолганського Каменя (нині місто Теофіполь, районний центр Хмельницької області) почали зосереджуватися шляхетські війська, командування якими доручили трьом реґіментарям — князю Владиславу-Домініку Заславському, Миколі Остророгу й Олександру Конєцпольському. Відсутність єдиного головнокомандуючого аж ніяк не була на користь війську. До того ж реґіментарі не мали належного військового досвіду. Хмельницький іронічно обізвав їх Периною (Заславського — за пухлу статуру), Латиною (Остророга — за схильність до вчених занять) і Дитиною (Конєцпольського — за молоді літа).
Шляхті вдалося зібрати чималу кількість військ — близько 35–40 тисяч. Та біда в тому, що в таборі під Чолганським Каменем, по-перше, не було єдності (шляхтичі вели себе своєвільно, не виявляли бажання коритися командуванню), по-друге, спостерігалося легковажне ставлення до козацьких і татарських військ; на них дивилися як на недостойного противника, котрого буде легко перемогти.
Тим часом, коли відбувалося підготування шляхетських і козацько-татарських військ до генеральної битви, українські землі охопило полум’я війни. Виступи козацьких загонів проти шляхти змушували останню до самоорганізації й відсічі. Лідером та улюбленцем зневажених шляхтичів став руський князь Ярема Вишневецький. Зі своїм шеститисячним військовим корпусом він здійснив рейд зі своїх володінь на Лівобережній Україні на Україну Правобережну. Під час свого походу Вишневецький жорстоко розправлявся з повстанцями. Він не йшов ні на які компроміси з Хмельницьким, заявляючи, що не бажає жити в країні, де козаки користуватимуться колишніми вольностями[608].