У наказі Хмельницький майже не торкається якихось ідейних питань. У ньому переважно йдеться про забезпечення матеріальних прав козацтва. На початку говориться, що козаки зазнають різноманітних утисків від державців і урядовців:
«Насамперед, — читаємо в цьому документі, — скаржаться на їх м. пп. (милостивих панів. — П. К.) державців і українних урядовців, які, маючи над нами владу, не так з нами, як годилося б з людьми рицарськими і слугами й. к. м. (його королівської милості. — П. К.), а ще гірше, ніж зі своїми невільниками, поводяться, таких збитків і насамперед кривд завдають нам, що ми не тільки своїм майном, але й собою невільні розпоряджатися.
П. К.
П. К.
Хутори, сіножаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини — все, що тільки комусь з панів урядників сподобається, силою відбирають, а нас самих невинних, обдирають, б’ють, мордують, до в’язниць кидають, за наші маєтності вбивають, так що багато кого з нашого товариства поранено і знівечено.
Найліпші бджоляні десятини і поголівщину, хоч ми і у володіннях й. к. м. (його королівської милості. — П. К.) живемо, так само як і з міщан збирають»[602].
П. К.
Маємо тут певну драматизацію. Але справді, у період «золотого спокою» прислані королівські урядники й державці утискували козаків, намагалися заволодіти їхньою власністю.
Також у цьому наказі йшлося про утиски з боку старшини козаків-реєстровців:
«Їх м. пп. (милості пани. — П. К.) полковники також не додержують обіцянок і присяги в поводженні з нами. Замість того, щоб у такій біді захищати нас від їх м. (милостей. — П. К.) наших пп. (панів. — П. К.) урядовців, допомагають їм разом з пп. (панами. — П. К.) жовнірами і драгунами, яких при собі мають, ще більше знущаються з нас. І що тільки комусь з них у нас сподобається — чи кінь добрий, чи зброя, чи що інше, ми віддаємо за півціни, ніби сторгувавшись, а якби не дали, то подумай, козаче-небораче, про себе.
П. К.
П. К.
П. К.
П. К.
Вола або ялівку в окремому місці від жовнірської челяді не замикай, сіно в скиртах і збіжжя в полях, на нивах жате, як своє власне, силоміць беруть.
Ми прийшли на Запоріжжя, на звичну заставу, але й тут пп. (пани. — П. К.) полковники не дають нам спокійно жити. Убогий козак, не маючи змоги в морських походах бувати, мусить своєю працею годуватися — то на звіра полює, то рибу ловить. А втім з кожного козака, хто на лисиць полює, хоча б їх було п’ятсот, по лисиці беруть. А не піймав лисиці, тоді самопали у козака замість лисиць забирають. Хто ловить рибу, мусить і для пана полковника наловити. Якщо немає коня, щоб їх привезти, тоді водою, підводою, на плечах своїх доставляють»[603].