Жванецьке замирення стало намаганням зберегти гарне обличчя при поганій грі. Хан з татарами, взявши упоминки й ясир, повернувся до Криму. Ян Казимир «зализував рани», готуючись до чергового походу проти козаків. А гетьман Хмельницький був за крок до... віднайдення нового союзника. Цим союзником стала Московія.

В українській літературі і тут хан постає як «зрадник». Але в цій ситуації його посередницьку місію назвати «зрадою» не варто. 17 грудня він домовився з Яном Казимиром про відновлення миру на тих умовах, які були досягнуті в Зборові в 1649 р. Також татарам мали бути виплачені упоминки, й вони отримали змогу брати ясир аж до Вісли. Правда, всі ці домовленості були усними. Як вони виконуватимуться, залежало від доброї волі й... сили тієї чи іншої сторони.

У російській, а потім радянській і навіть сучасній українській історіографії можна зустріти думку, що Хмельницький із самого початку повстання шукав порозуміння з московським царем, розглядаючи його ледь як чи не основного союзника[671]. Насправді картина виглядає дещо інакше. Принаймні на початках Хмельниччини, в 1648–1650 рр., гетьман не розглядав Московію як свого союзника. А його дипломатичні зв’язки з очільником цієї держави були пов’язані з тим, щоб нейтралізувати московітів і не допустити їхнього втручання в українські справи на боці польської сторони. У цей час зовнішньополітичними пріоритетами Хмельницького були Османська імперія, Кримське ханство, а з 1650 р. — ще Молдавія.

Проте після Берестецької катастрофи Хмельницький починає шукати союзу з Москвою. Саме тоді вже звучать пропозиції прийняти Військо Запорізьке під опіку московського царя.

Чим були викликані такі зовнішньополітичні зміни?

Лист гетьмана Богдана Хмельницького царю Олексію Михайловичу з повідомленням про перемоги над польским військом і бажанням запорізьких козаків вступити до підданства Московії

Можна припустити, що Хмельницький вважав недостатньою турецьку й татарську допомогу для того, аби протистояти Речі Посполитій. Втеча кримського хана з поля Берестецької битви, певно, лише посилила таку думку. Якусь надію він покладав на Молдавію, але це не була велика потуга, на яку можна було б опертися.

Інша справа — Московія. Вона, щоправда, ще не відійшла від «смутних часів», втративши частину земель, які дісталися Речі Посполитій. З останньою вона мусила дотримуватися миру. Але московіти виношували плани взяти реванш, хоча б повернути нещодавно відібрані в неї в 1618 р. землі Новгород-Сіверщини й Смоленщини. При сприятливому збігу обставин Московія не проти була б вступити у війну з Річчю Посполитою.