1655 рік виявився загалом сприятливим для Хмельницького. Це було викликано чинниками зовнішньополітичними. Саме цього року Річ Посполита опинилася на грані краху. На теренах Великого князівства Литовського продовжили наступ московські й козацькі війська. Останні під керівництвом Івана Золотаренка влітку взяли Свислоч і Мінськ. А восени, об’єднавшись із московитами, захопили Вільно й Гродно. Більша частина Литви, власне Білорусі, опинилася під владою Москви[681].
Цим вирішив скористатися шведський король Карл Густав Х (1622–1660)[682], заявивши про свої претензії на прибалтійські землі Східної Пруссії та Ліфляндії, що входили до складу Речі Посполитої. У липні 1655 р. він увів свої війська на територію цієї держави. Йому піддався познанський воєвода разом з посполитим рушенням. Війська відмовлялися воювати зі шведами. Останнім без особливих труднощів вдалося на початку вересня взяти Варшаву, а невдовзі — й Краків. Король Ян Казимир покинув державу й утік до Сілезії. Після того як московські й козацькі війська взяли Вільно, фактичні правителі Великого князівства Литовського Януш та Богуслав Радзивілли прийняли шведську протекцію. Ці події отримали в польській літературі назву Шведський Потоп, який тривав до 1660 року.[683]
Ще до вторгнення шведів у Річ Посполиту, у травні 1655 р., шведський король налагоджує дипломатичні стосунки з Хмельницьким, який охоче йде на них[684]. Не останню роль у цьому відігравав відомий політик-авантюрист Єронім Радзієвський, який у той час опинився на службі в шведського короля[685]. Радзієвський давно контактував із Хмельницьким. Йому нескладно було порозумітися з козацьким гетьманом. Тоді ж вдалося Хмельницькому встановити дружні контакти з семиградським правителем Юрієм ІІ Ракоці (1621–1660)[686] і бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом-Вільгельмом (1620–1688)[687].
Згідно досягнутим домовленостям, козацька армія під проводом Хмельницького й допоміжний московський корпус, очолюваний Бутурліним, вирушили на облогу Львова, яка розпочалася 29 вересня. Гетьман не виявляв активності. Й не даремно. Він вважав, що Львів — руське місто, тому воно має належати йому. Однак на Львів претендували шведи, а московіти намагалися місцеве населення на Галичині змусити присягнути царю[688]. Протиріччя між козаками й московітами виникли на південних теренах Великого князівства Литовського, які були зайняті військами Золотаренка. Останній намагався запроваджувати тут козацьку адміністрацію, що викликало незадоволення московських урядників[689].