Пехкало перебив:

— Шкодує і зі співчуття вибиває оленів.

Лесьо твердо відрубав:

— Неправда, не вибиває, ви не розумієте. Відстрілює тих, які і так загинуть, коли будуть битися між собою, і або відразу здохнуть, або будуть валандатися по пущі з розпоротим животом та випущеними кишками і потім здохнуть. Іванисько їх відстрілює ще менше, аніж треба. Задля красних рогів він ще ні одного оленя не застрелив, бо такий рогатий — найкрасивіший, найсильніший, потрібний ланям і малим теж для захисту роду, як ґазда. Стріляє тільки заради солонини такого, який випасений, лінивий, неповороткий. Іванисько має землі мало і худоби небагато. Він до цього надається. — Лесьо зупинився, зібрався з думками і говорив далі: — Послухайте, він ще для чогось призначений. Приграє — тим лісовим, тим з’явам, на флоярі, там у скелях над озером.

Томашевський засміявся:

— Ким призначений? Чортом?

Пехкало вирвався:

— Чуєте? Правда виходить на поверхню.

— Хто чув? Де свідки? — спокійно запитав Ґіжицький.

Лесьо рукою відмахувався від запитань:

— Були такі, що чули, а ким призначений, побачите. Кажу вам, він грає їм на флоярі.

— А чому ж він у колибі ні разу не заграв? — запитав Фиркалюк.

Лесьо відразу ж відповів:

— А для чого йому спроваджувати якусь біду до такого чистого лісу? Він сам уміє справитися з такими, а інші, мабуть, ні.

Пехкало мстиво буркнув:

— Я не вірю йому, як псові.

Матарга випалив:

— Це скажена собака не вірить такій людині, що хоче її врятувати.

Фока спокійно запитав Пехкала:

— Корчук, а чого ви власне хочете від Іваниська? Що він вам поганого зробив? Так по правді, по-чесному.