Заскочений зненацька Пехкало якусь мить думав і жалібно відповів:

— Невідомо, чи щось зробив, може й ні, бо і я маю свої способи. Але найбільше лякає те, що він ще щось може зробити. Коли я його побачив, мене відразу охопив страх. Подивіться тільки, як він постійно посміхається.

Фока відповів:

— Жодний закон нікого не судить за сміх, а сумлінна людина має право посміхатися.

Фиркалюк нагадав Лесьові:

— І на цьому кінець вашої балачки?

Лесьо терпляче посміхнувся:

— Ні, щойно початок. Кузьма Ґотич Данилюк, якого здавна вже звуть Віхринкою, а нишком — Нявчуком, це нещасна людина, хоч і не зла, а навіть сумлінна. Його давно покинула дружина, пішла з коханцем у інше село, а він живе сам. І має свої миті, перемінюється.

— Ну, бачите, — поспішився Пехкало.

— Чекайте, ґаздо, — посміхнувся Лесьо, — він перемінюється ні у вовка, ні у вовкулака, перемінюється всередині, бурлить в ньому туга.

— Яка ще туга?

— Мусить йти до пущі. Шукає тих лісових, тих з’яв. Ходить ночами, аж поки не знайде їх і тоді набувається з ними. А Іванисько його не покидає.

Пехкало випростався, кахикнув, тихо засміявся, глянув на Біриша і знову звернувся до Леся:

— Мій молодику, ви щось там собі знаєте, але не те.

Інші почали кричати на Пехкала, але Лесьо заспокоїв:

— Залиште, нехай Корчук виговориться.

Пехкало теж заспокоївся, говорив повільно, зрозуміло:

— Ми в селі бачили щось таке, чого у вашій пущі не видно, а чому? Відомо, що Кузьма ходить ночами і рідко хто його бачить удень. Раз чи вдруге буря, злива не дали йому вийти із Жабйого уночі, він перечекав ніч і день і якось вийшов під вечір, і тут розпогодилося, було досить світло. Йде Кузьма нишком вверх Ріки, аж тут раптом як зафурчить у повітрі. Хмара птахів кинулась йому на голову і почала щебетати, свистати, дзьобати і колоти, найбільше в очі, а менше у вуха та в уста. Не лише дрозди, щиглі, ворони, сороки, сойки, дятли, а навіть горобці, навіть посмітюхи з вулиці на нього налетіли. Він відбивався, як міг, прикривав очі, а птахи, немов на війні, одні скликають інших, стало аж чорно навколо нього. Кузьма заверещав і бух, утік до хати Булиґи. А вночі якось утік додому.

Бистречани заворушилися, перешіптувалися між собою, показували пальцями, тільки Матарга рикнув:

— Заткнути цю брехливу морду!