— А ви вже своє закінчили, ґаздо?

Пехкало рушив плечами:

— Цього б ніколи не скінчив. Більше я не знаю, але правда, що більше й не треба.

— Я вам вже казав, — говорив розважно Лесьо, — що Іванисько вміє поводитись із тими, що з лісу…

— Як він поводиться? — запитав Пехкало.

— Коли грає, жодної з них не торкнеться, не запитає, ані навіть не наблизиться до неї. Вони скидають хустини до танцю, залишають їх збоку і танцюють голісінькі. Це не одному подобається, чи може ні? А хто ж знає, чи Іваниськові подобається, чи ні. Він просто грає і все. Ну і тепер надходить найголовніше — Лесьо завагався, буря віддалялася, блискавки слабше просвічували крізь шпарини, краплини дощу просочувалися до колиби і рівномірно капали.

— Що надходить, кажіть, — заохочував Мандат.

Лесьо промовляв тихіше:

— Кузьма, спраглий жінки, наробив дурниць, нарушив…Підслуховував гру Іваниська. Але й це ще нічого. Підглядав за голими дівчатами — нехай буде, інший також підглядатиме, але закусить губу до крові, вкусить себе за коліно, аби не ворушитись, вкусить себе за руку, щоб вона не хапала, замовкне, навіть не здригнеться, закам’яніє. А Кузьмі вдарило в голову, як горілка. Вподобав собі котрусь і викрав її хустину. Інші відразу ж втекли, вхопили свої хустини, зникли, як туман, а та одна без хустини не може й поворухнутись. І Кузьма відразу ж береться за неї — обіймає, хапає за цицьки. Амінь, він вже її, а вона його, не можуть роз’єднатись. Одержимість і тягар. Жінка ще жива, а тут так виглядає, що Кузьма хоче женитися з тією. А як же женитися з такою, коли її навіть запитати не можна. Кузьма перевертає світ. Іванисько ходить по його слідах і грає їм для забави, але тоді її не видно, тільки чути як сміється, як тішиться, як цілується з Кузьмою. А коли розходяться, то вона плаче і він також.

Вітролом глибоко зітхнув, інші теж зітхали по черзі.

— Які докази, де свідки? — поспішно запитав Ґіжицький.

— І що ж з цього буде? — зойкнув Біриш.

Лесьо відповів дещо голосніше:

— Хто знає, хто ж може знати? Нічого доброго, мабуть, не буде, — Лесьо підвищив голос, — але Господь милосердний, і ви на милосердя Господнє будьте милосердними, не розповідайте, не пліткуйте, не роздзьобуйте його, він і так пропав, а ви ж не ворони, не сойки, не птахи.

— Нехай Бог його береже, — зітхнув Біриш.

— Дай Боже, — зітхнув Вітролом.

— Дай йому Бог, — пройшло шумом по колибі.

— А що ж старий священник на це? — запитав Вітролом.

— А що ж, — тихо відповів Лесьо, — знає, добре знає, але не допоможе, бо Кузьма одурманений.

— І не покропить, не освятить? — запитав ще Вітролом.