Відчуваючи свою перевагу, Пехкало спокійно звернувся до Біриша:

— Ну, скажіть, чи ви не бачили на власні очі? Для чого ж несправедливо звинувачувати у брехні. Скажіть.

Біриш відвернуся від ватри знову повернувся, затинаючись сказав:

— Слово в слово, це — правда…

— Сміливо розкажіть, що ви бачили, — заохочував Пехкало.

— Я бачив, як він втікав від юрми птахів до хати Булиґи.

Всі мовчали, тільки Мандат запитав:

— А чого ж вони тут на нього не нападають?

Пехкало переможно посміхнувся:

— Тут це проти, птахів мало, майже зовсім немає, вони зараз зайняті веснуванням ще завзятіше, ніж люди, яструби не воюють з совами, а сови не воюють зі своїм родом. Та й що тут казати? Проти всього є застави, є такі, що захищають…

— Хто захищає? — шепнув Мандат.

— Горщики, — буркнув Ґєлета.

Навколо вистрілив сміх, але Пехкало спокійно промовляв далі:

— Пригадайте собі, що було зимою, перед великою сніговою бурею. Птахи хмарою втікали від бурі, а він від птахів утік до колиби. Ну?

Всі переглядалися, пригадували, Вітролом визнав:

— Утікав, так, але хтозна чому.

— Як же ж не знати і не зрозуміти, — виспівав задоволений Пехкало, — що він має сову чи пугача у голові.

Матарга знову порушився, але відразу ж заспокоївся, інші ж бистречани неспокійно шепотіли, а Пехкало продовжував:

— Подивіться на його очі. Мисливці це добре знають, що коли хочуть привабити птахів, багато птахів під постріл, мусять прив’язати і то за дня пугача десь на даху або на стовпі. І тоді злетиться така купа, що стріляй скільки хочеш.

— Але чи це правда? — зітхнув засмучений Матарга.