— Для мене все — підстава для підозри. І чого ти злостишся? — додав він розважливо. — У кого нема гріха на душі, той відповідає спокійно, а хто винен, сердиться, бо потерпає.

— Але чим я винний?

Він не поспішав з відповіддю, мовчав і дивився на мене своїм важким поглядом, у якому були і жаль, і образа, і сум, і ще не знаю що, мовби він бачив мене наскрізь і було йому і незручно, і шкода, що я не хочу признатися. Е, подумав я собі, і не признаюся. Витримаю, зціплю зуби, перетриваю, доки пройдеш повз мене, як непогода.

Але якщо не пройде?

Надивившись на мене, мов закоханий на свою наречену, він знову почав гризти.

— Кажеш, легко знущатися з бідного. А з кого не легко?

— Я знаю свою біду, інші мене не цікавлять.

— А в тих інших — є ім'я?

— Авд-аго, знову кажу вам: не розумію, чого вам треба. А те, що ви говорите, скидається на якесь чаклування. Мовби хочете заворожити мене.

Ще раз ушанував мене своїм милим поглядом, од якого птахи поціпеніли б, мов перед гадючою пащею, і поволі пішов дорогою вниз.

І богу дякувати, бо мені вже ставало погано, ніби він стиснув мене за горло і я починав задихатися.

Мені згадалася казка, що її давно розповідала мені моя бабуся, — казка про чорного демона, який у ніч перед різдвом перестрівав людей на темних перехрестях і стрибав їм на спину, смердючий і важкий. Людина тарабанить його, спотикаючись під тягарем, задихаючись від смороду і вмираючи зі страху, а чорний демон питає: «Тобі важко?» Людина стогне й каже, що думає: «Важко!» Тоді чорний демон стає ще важчим. І вранці людину знаходять мертвою. Але хто відповість йому: «Ні, не важко!» — той урятовується, бо демон цієї ж миті щезає й людина стає вільною. Людину рятує сміливе, уперте слово. Пізніше, роздумуючи над цією казкою, я збагнув, що вона — про життя: якщо починаємо скаржитися, що нам важко, — падаємо; а якщо кажемо життю: «Витримаю, не зломиш мене!» — тягар стає легшим.

На якомусь життєвому перехресті мене перестрів чорний демон Авд-ага й скочив мені на спину. Дух забиває від того тягаря, мовби цілу гору несу на собі. Не скажу, що важко, але й не сказав я, що легко мені. Ми ще позмагаємося, і я не звільнюся від нього доти, доки не відчую свободу в своїй душі. Її поки що немає, бо мене сковує страх.

Навіть тоді, коли я забуваю причину, страх і тривога точать мене. «Що це? — питаю. — Звідки?» І тоді з темряви випливає, як пояснення, обличчя Авд-аги.

А як Махмутові? Якщо не знає нічого, збожеволіє від підозр Авд-аги. А якщо знає, чи довго витримає? Признається, щоб скоротити муки, стрибне у прірву, щоб не схибити з розуму. А може, він і справді тут ні при чому? Хіба Осман був би такий спокійний, якби Махмут що-небудь знав? Махмут — це дірявий мішок, з нього все висиплеться вмить, а Осман махає рукою. У такому разі, Авд-ага пече його на повільному вогні ні за що ні про що. Піду-но я до нього, він, очевидно, самотній і нещасний, а я повівся з ним, як шмаркач. Та навіть якщо він і приховував усе від мене, я не маю права залишати його самого, коли йому важко.