— І ти остерігайся, — сказав Осман, сміючись, — адже ти на нашому боці.

— Через те вони й наслали на мене Авд-агу?

— Авд-ага найдурніший і найчесніший з-поміж них. Він, як дикий зепр, нападає відкрито, не замишляючи зла. Може, й наслали його. їм потрібні докази, без достовірних доказів вони не сміють звинувачувати Шех-агу. А де вони їх знайдуть?

— Сарани не скажуть?

— Якщо вплутані в це діло, не скажуть. Можеш не боятися.

— Я й не боюся.

— Слава богу. Страх — найперший зрадник.

Дивний чоловік той Осман, спокійно говорить про все на світі, усе бачить, але не має ані найменшого страху, ця колотнеча ніби навіть приносить йому задоволення. Його розум і холоднокровність викликають повагу. Здається, він, наче панциром, захищений могутністю Шех-аги, власною безстрашністю, гордовитою зневагою до людей, зухвалою хитрістю й безцеремонністю, готовністю діяти й мовчати, бо його цікавить діло, а не розмови про нього. Він вірний Шех-азі, бо шанує його силу, бо йому потрібний його захист, бо робить, що хоче. Можливо, вони чимось і схожі: одного віку, нічого не таять один перед одним та й не можуть утаїти, настільки знають один одного, однаково немилосердні, однаково безоглядні, однаково далекі від людей, хоч кожен по-своєму — Шех-ага сповнений палючої ненависті, Осман — холодної зневаги.

Попрощавшись з Османом і не перестаючи думати про нього, я надто пізно помітив коменданта Авд-агу, щоб звернути кудись убік. Чи він випадково тут опинився, чи очікував когось іншого, чи, може, знав, де я був, — так чи інакше, але чорт привів його саме сюди, і ми вже не могли розійтися, не обмінявшись словами. Ворожнеча зобов’язує так само, як і дружба. Він дивився на мене як людина, з якою мене пов'язує спільна таємниця, або як добрий знайомий, який чекає, що я зупинюся і ми потеревенимо трохи — байдуже про що. Але, мабуть, він з моєї поведінки й кислого вигляду все-таки збагнув, що я не дуже зрадів з цієї зустрічі і якщо він не зупинить мене, то я пройду не затримуючись.

Він запитав байдужим голосом, начеб це його мало цікавило:

— Де ти був?

— Прогулююся.

— Ти ходив до Османа Вука.

— Навіщо питаєте, якщо й так вам усе відомо?

— Ти йому сказав, про що ми розмовляли?

— Сказав.

— І що ж він? Звичайно, сміється. Він завжди сміється.

— Сміється й дивується, чого ви до мене чіпляєтеся.

— Отже, він знає, до кого треба чіплятися.

— Я питав його: що потрібно коменданту Авд-азі? Він не знає.