Але гамазей замкнений, він кудись пішов — утік від свого страху й від Авд-аги, залишивши ненагодованих котів, хай ганяються за незнищимим військом мишей. Недовго тривала його купецька радість.

Його сусід, крамар, сказав, що Махмут у Зайковій корчмі, живіт йому болить, пішов випити настоянки на травах.

Справді, він був у Зайковій корчмі, сидів у кутку, сам, підперши кістлявою рукою голову, блідий, знеможений — справжнє нещастя в людській подобі.

Коли я став перед ним, він підвів очі, і обличчя його нараз розсвіталося.

— Ох, слава богу! — полегшено промовив він.

І встав, схопив мене за руку, наче боявся, що я втечу, посадив коло себе й безперестанку дивився на мене, торкався то мого плеча, то ліктя, то руки, щоб краще відчути мою присутність.

— Я шукав тебе. Був у тебе вдома.

Голос у нього тихий і кволий, мовби після важкої хвороби.

— На тебе тільки глянути, і вже можна заприсягтися, що ти носиш якийсь важкий камінь на душі.

— Гірше нікуди. Здається, скоро ноги витягну.

— Казали мені, що тобі живіт болить і ти пішов випити настоянки на травах, так я й знайшов тебе.

Він замовив дві чарки горілки — для себе й для мене — і випив обидві.

— Добре, що ти прийшов. Заради тебе я й сказав, куди йду, знав, що ти шукатимеш мене. А живіт мені справді болить. Той знову приходив до мене.

— Через те й живіт болить?

— Через те!

Той — це Авд-ага. Навіть імені його не варто згадувати — так само, як нечистого.

— І до мене приходив.

— Коли він перший раз приперся до гамазею, у мене взялася така різачка, наче я бузини об'ївся. Трохи втамував її кавою і м'ятою, але як тільки згадаю його, у кишках так і забуркотить, а з мене — мов із дірявого бурдюка.

— Від страху.

— Так, від страху. І кажу собі: не буду думати про нього! Намагаюся думати про справи, про біди, які мені довелося пережити, про інших людей. Але про що б я не думав — скрізь переді мною його очі, його лице, його голос. І в животі знову клекоче. Тільки оця настоянка й допомагає мені.