Я сказав, що мені здалося, ніби він і Махмут весь час обманювали мене. Очі мені розкрив комендант Авд-ага. І добряче налякав. Через те я вже третій день шукаю його, Османа, щоб розповісти про все.

Його не було в місті, відповів він мені. Їздив домовлятися про купівлю вовни й шукав Шех-агу. Шех-ага знову кудись пропав. Кілька днів тому вдосвіта осідлав коня й подався хтозна-куди. Ніхто не знає. Дружина втратила розум від переживань, цілими ночами не спить, усе виглядає його. Бідна, вона то сумує за сином, то потерпає за чоловіка. І Осман теж непокоїться: сніг, ночі холодні, а Шех-ага коли нап'ється, то нічого не пам'ятає (він і п'є заради того) — тоді з ним усе може статися. А він, Осман, щось таке підозрював, бо Шех-ага перед тим зажадав у нього звіт про справи і список усіх боржників, хоч два місяці тому він докладно про все звітував йому, а потім послав по Мулу Ібрагіма, очевидно, щоб поміняти заповіт. Через те Осман пильнував за ним, наче нянька, та ось — не встеріг: той утік, коли він спав.

— І що тепер робитимеш?

— Нічого. Буду чекати.

І ще одне його насторожило. За день до того, як Шех-ага зник, до нього приходив Джемаль Зафранія, просив допомогти йому — йому і судді. Суддя хоче стати верховним суддею, а Зафранія — підсудком. Тим часом трапилася ця неприємність з Рамізовою втечею, і вороги намагаються пошкодити їм, звинувачуючи їх у недбальстві. Але якщо Шех-ага, якого вони високо цінують, замовить за них слово перед намісником, той послухає Шех-агу. І суддя, і він будуть вдячні йому до могили і зуміють відплатити добром за добро. Чи він погрожував цим, чи натякав на щось — цього Осман не знає, тільки саме це розлютило Шех-агу. Він так і насипався на Зафранію (це було зовсім на нього не подібне, бо Шех-ага завжди остерігається, щоб не образити людину без потреби), мовляв, Зафранія нібито просить допомогти, а насправді вимагає, щоб він не став їм поперек дороги. Навіщо брехати один одному? Не буде він їм допомагати, навпаки, усе зробить, аби завадити їм, бо вважає, що вони не гідні навіть того місця, яке займають, не кажучи вже про щось вище. Хай сидять і не рипаються — он розумніші й чесніші від них люди ходять без роботи або дивляться на них зі страхом. І хай вважають на те, що роблять, бо люди скаржаться на них, а бідняцькі сльози важкі. Чого він має допомагати їм? Чим вони заслужили це?

Османові дивно, що Шех-ага навідріз відмовив їм; міг пообіцяти — й не зробити, і було б те саме, але до Шех-аги вже повернулася його мука, і в Зафранії він побачив того невідомого й безіменного суддю, який засудив його сина на смерть або засудить ще когось, і не міг стриматися — вилив на нього всю свою ненависть і біль. Зафранія вийшов блідий, притримуючись рукою за стіну. А Шех-ага подався до намісника, щоб перешкодити тому, що його не стосувалося. Якби Зафранія прийшов до нього іншим разом, коли він не був отруєний ненавистю, очевидно, наслідок був би той самий, тільки розмова була б набагато ввічливіша. Але Шех-ага вже не володів собою, і чим ближче підходить старість, тим більше його мучить думка, що після нього нічого не залишиться, навіть імені. І ось маємо відкриту війну, хоч, щоправда, воно все одно — чи відкрита, чи прихована, але тепер треба пильнуватися, бо вони не ангели і при першій нагоді за удар відплатять ударом.