Стару не злякала ні атмосфера, ні мікрофон. Вона сперлася на нього, як на швабру у взуттєвій крамниці; ніби перед нею — покупці, яким вона читатиме на тлі порожніх полиць лекцію про взуття. Вона мала що розказати.

Депутати питали один одного, хто це. Що за одна. Хто її пустив сюди. Що їй тут треба. А старій нічого не треба — їй уже точно. «Люби ближнього свого, як самого себе»... Коли вона сказала це, зал здригнувся. Стара була щирою — такою самою, як одяг на ній. Вона завжди такою була. І тут, серед цих стін і в цій атмосфері, вона залишилась собою.

Вони сприйняли її за Христа в спідниці. Обраним, їм випало стати свідками другого пришестя. Їм зробилося не по собі. Засранці прокинулися в страшному сні. Невідомо, чи таке ще колись повториться.

На завершення стара вирішила добити їх: «Котрі були першими, стануть останніми». Вибухнула істерика. Іуди добряче наклали в штани. Повітря можна було рубати сокирою.

Стара трохи перебрала — їй не варто було цього казати. Опісля мене запитували, чи це я так підготував її.

Вона сама в мене така розумна, моя стара. Їй не потрібно суфлерів. Вона вповні заслужила бути почутою.

Стара знала дещицю істин, перевірених часом, — вона випробувала їх на власній шкурі.

До своїх десяти хвилин моя стара йшла довге і непросте життя — власною ходою. Без мерседеса.

На завершення лицеміри засипали її квітами. Старій дали відчути, що вона також щось означає.

Вона таки більше пасувала би до старого — більше, ніж моя стара. Моїй старій треба було виходити заміж за інструктора. Шкода, що не підчепила його раніше.

Водій загальмував, я опустив шибку.

Хоча стояла спиною до дороги, я відразу впізнав її. Зміни не пішли їй на користь, час добряче потріпав її.

Вона порпалася в смітнику, розгортаючи палицею сміття. Вона шукала там своїх ідеалів, якими колись промивала наші мізки. Судячи з усього, грамота, яку вона отримала за самовіддану діяльність, їй не допомогла.

Якби старий жив, вона віддалася б йому з усією емпатією, на яку здатна. Навалилася б, всмоктала б його всього, каліку, героя. Вони разом вирушали би на парад. Їх поставили б на чолі колони, де вони злили́ся б в екстазі — з прапорами, що майоріли б на вітрі, з напнутими впоперек вулиць транспарантами, з промовцями на трибунах, які вони проминали б з віддано задертою головою, схмелілі та осяйні, з будівлями, з пішоходами, кінець кінцем — з вічністю. Тільки-от не було старого, а полумʼяності ніхто більше не потребував.

«По тобі плаче вʼязниця...» А вона яснобачлива була, сука. Все саме так і склалося, цього в неї не відбереш.