Порше, мов магніт, притягує погляди. Останнім кільканадцять годин тому був митник на українському боці. Автівка привабила бідолаху, як світло метелика. На таку тобі доведеться попітніти. Років пʼятнадцять, і вона твоя, а якщо пощастить, то й швидше.

— А в багажник можна зазирнути?

Митник не наполягав, лише запитав, тамуючи хіть.

Зазирни — чом би й ні? Лише обережно — не обпечи крилець, метелику!

— Будь ласка, — кидаю, вийшовши з-за керма.

Стою і поблажливо спостерігаю, як він трепетно набли­жається, майже скрадається, мовби всередині немовля, якого зась потривожити.

— Можна? — митник зиркає на мене з недовірою.

Я заохочую його усміхом, принагідно милуючись відвислою щелепою. Він зазирав у багажник, а побачив мотор. З надміру випнутими маслаками й отетерілими баньками службовець скидається на ошукану жінку. Щось манірне є в ньому. І хтиве. Мені хочеться поплескати його заспокійливо по плечі.

Бідолаха ще довго перетравлюватиме побачене.

Раптом мені стає його шкода.

Колись ми завжди бачимо щось уперше. Воно відкривається нам, як мотор з-під капота.

— Щасливої дороги.

— Щасливо залишатися.

Митник кволо підносить руку, мов священик, який дає розгрішення, шокований почутим.

Атож, я грішник, і це моя сповідь.

В піднесеному настрої я вкочуюся в смугу між країнами. Він усе ще стоїть позаду, він навіть зробив кілька кроків услід за мною.

Сіромаха не скоро оговтається. Що ж, життя цінне, доки ти в змозі дивуватися.

— Ти мене неабияк потішив, — кажу, однак митник не чує.

Він далеко. Дуже далеко. Добре вже й не пригадую, який він до біса. Тільки щелепу, погляд і маслаки. Життя рухається вперед, і лише митниця залишається на місці з її звихненим від побаченого службовцем...

Мінімалістичний й одночасно ідеальний комфорт з телевізором, кондиціонером і холодильником. Саме те, що треба. Й оригінальною картиною над ліжком з підписом художника. Статичний сюжет без кольористичного перебору, наче намальований спеціально для цього номера. Італійці мають відчуття стилю.