Удіне починається з України. Ще перед піцою й еспресо. З «Української газети» в руках жінки в почекальні, до якої підбиває клини шістдесятирічний сеньйор. Не танцюєте? Шкода, шкода. Ваша італійська просто чудова. В цей час інша українка, можливо навіть її близька землячка, неподалік удома виливає урин за його батьком, вже не таким моторним, однак, як на свої дев’ятдесят чотири, непомалу життєствердним дідком. Урин коштує сімсот євро — на це живе її сім’я під Надвірною, старший закінчує школу, вступатиме в університет. Жінка зітхає, вона не бачила їх ось уже чотири роки, її леґалізували, нещодавно її леґалізували, скоро поїде додому. Ні, не назавжди. Побачити своїх. Плаче.

Десь там відбувається битва. Під дорогими килимами, через супутниковий зв’язок, готівкою і безготівково, між олігархами і за допомоги спецслужб, за контроль над, за доступ до. Курсують літаки і автомобілі, потяги і кур’єри, такі затребувані у вирішальній та останній битві. Проводяться консультації. Замовляють. Їдуть по підтримку. Повертаються, напомповані нею, впевнені, що мають її досить, аби перемогти. Впевнені, що мають її тільки вони. Вони одні. Вони — гравці. Вони — «обставили» й «опустили», одні інших: «Ну? Як ми їх?». Тільки на них можна покластися. Вони — правильні. Вони — ті, кого слід підтримувати у великій битві. Вирішальній битві. Кожна битва — вирішальна. Остання битва, бо там кожна битва — завжди остання.