Відкриття, яке він щойно зробив, підбадьорює його. Зрештою, кимось я повинен бути. Тож хто я? Це один з моїх перших спогадів. Це питання мучило мене, й ось, по стількох роках, зринуло знову. В його очах я подібний до чеха. Мабуть, лише чех може виринути отак серед ночі. І либонь, лише чех не знає ні італійської, ні англійської, ні німецької.

— Я українець. Je suis Ukrainniene, — як це, хлопче, буде по-твоєму? — Так, je suis.

Мені лише переночувати. Трохи поспати, відійти — не так від утоми, як від багатогодинного сидіння, від якого затерп хребет.

Я не відчуваю втоми. Сюди мене завела ніч. У цю заколисливу казкову глушінь. А може, щось інше? Але чого ще можна хотіти в готелі, понадто о цій порі?

Хлопчина заспокійливо випростує руки. Він усе збагнув. До нього дійшло, що я звідкись дуже і дуже здалеку. З іншого кінця світу, що заслуговує на увагу, — людина з іншого кінця світу потребує матраца. Ліжка в номері, де кілька годин ніхто не турбуватиме її спокою. Хто з протилежного кінця світу, той довго в дорозі, не один день; тиждень, два або й довше.

На свій лад, він має рацію. Я довго в дорозі. В цій дорозі я вже чимало років.

— Your passport, please.

Він знову переходить на англійську. Я мовчки простягаю паспорт, клеючи усмішку. Тямущий хлопчина, він ретельно нотує дані, кілька разів збиваючись і виправляючи помилки. Переносить літери з паспорта в компʼютер, літери й цифри, а тоді сканує першу розгортку.

Дипломатичний паспорт викликає в хлопчини респект. Повертаючи його, він звертається «signore», відтак дублює англійською «mister». Дипломати зупиняються в його готелі не так часто. Банківська картка остаточно повертає йому професійну впевненість.

Він висловлює жаль, що я зупиняюся лише на одну ніч. Їхати світ за очі заради кількох годин сну в готелі, який нічим особливим не вирізняється? Він цього не розуміє. Такого ніхто не збагне.

Здогад, що готель і короткий перепочинок — не властива мета моєї поїздки, пожвавлює його. Хлопчина звик, що будівля, в якій чергує на рецепції, — пункт призначення для подорожніх. Всіх, хто заходить у розсувні двері, привело сюди море. Прибульці нікуди не квапляться, проводять тут від кількох днів до кількох тижнів, інколи місяць чи й довше.

Постійних клієнтів він знає в обличчя, дарма що працює не так давно. Він переконаний, що я їду в Рим. Він готовий побитися об заклад, що перед ним — новий посол своєї країни. Що ж, юначе, ти не так далеко від істини: колись я спробував себе консулом.

Крізь скло він бачить на яскраво освітленому майданчику порше. Він упевнений, що країна, яку я представляю, не бідна. Можливо, мене покажуть на телебаченні, і тоді він розповість, що цей синьйоре зупинявся в їхній скромній та гостинній обителі, а на підтвердження помахає копією мого дипломатичного паспорта; можливо, якраз задля цього він і зробив її. Хлопчина зичить мені на добраніч, проводить до ліфта і притримує двері, дарма що весь мій багаж — газетний скрутень і шкіряна барсетка.