Комп’ютери не були приєднані до мережі, тут узагалі не було інтернету, це був клаптик землі з високими пініями і гомінкими піцеріями, вільний від світової павутини. Тут квиток копіюють і відсилають факсом далі, туди, де діє світова павутина, а якщо її й там немає, то принаймні є довідники з розкладами руху: «По відповідь прийдіть, будь ласка, завтра». Міський транспорт курсував за іншим графіком, ніж той, який висів на зупинці. Потім корок...

— Інших сполучень немає?

— Ні.

— Наш потяг о шістнадцятій шістнадцять.

— Я знаю, Ви мені давали квиток.

— Ми б радо виїхали пізніше. До Удіне не так далеко.

— Ви можете залишити в нас речі. Але інших сполучень немає.

В суботу все триває довше, ніж звичайно. Час тягнеться по-іншому, ніж той, що зазначений в розкладах, вивішених на придорожніх стовпах і в касових залах. Час пересування в просторі загрозливо уповільнюється, загрозливо і недбало, зате час на годинниках невблаганно квапиться, люфт між обома часами катастрофічно більшає, більшає й ризик опинитися в міжчассі, за десятки кілометрів, не так вже й далеко від Удіне.

Удіне утворює вершину трикутника між Трієстом і Венецією. За Удіне починаються гори. По цей бік ще ростуть пінії й пальми, по інший — сосни; по інший бік пальми виставляють надвір у горщиках, восени заносять назад до приміщень. Удіне — північ середземноморського півдня. В Удіне ще вчувається солоний подих моря. Воно поряд, позаду, за плечима, з пляжами і готелями, пансіонатами і будинками відпочинку, кемпінґами і бунґало, з відпочивальниками, заради яких усе існує — пляж, Адріатика, сальса.