Я відчиняю холодильник — на дверцятах напої, всі в скляних двістімілілітрових пляшчинках: мінеральна вода, італійське вино, навіть пиво; на полиці пакетики з соленими горішками. Я беру пиво і, потримавши, ставлю на місце: я не італієць, й охоче це визнаю.

Я виходжу надвір. Крамниці замкнені. З майданчика перед рестораном працівники прибирають апаратуру. Йду далі. Морозиво. Пункт винайму велосипедів, напроти через дорогу нічний бар з групкою молодих людей, ще майже дітлахів. Обліпивши столик, вони безжурно поцмулюють алкогольні бовтанки, перекидаючись час до часу словами. Мова, якою вони спілкуються, не італійська.

Мені здається, я зараз помру від спраги. В скляній вітрині холодильної шафи ліворуч від стійки мій порятунок. Я показую пальцем, облизуючи пересохлі губи.

Я вертаюся з трофеєм у номер. Коли роблю перший ковток, погляд падає на газету. Я відставляю бляшанку і, не підводячись, дотягуюся до паперового скрутня.

Не так далеко до Удіне.

Корок розтягся на багато кілометрів. Автобус, заледве рушивши, раз по раз пригальмовував. Двадцять хвилин спочатку стали тридцятьма, відтак перетворилися на п’ятдесят. Обабіч зустрічалися покинуті і напівзруйновані цегляні будинки, їхні похняблені тіла, в яких давно загніздилася порожнеча, нагадували панцирі крабів, прохромлені ногою Ґуллівера-відпочивальника і викинуті хвилею на берег, де сонце і вітер довершували справу. Розсіяні тут і там, вони нагадували про час, який назавжди минув. То не була ні зухвалість, ні марнославство, вони знали достеменно, що час не повертається, знали про це і про те, що вони останні, хто марно пручається, — ні, вони б не змогли його затримати, з їхнього боку це було б безглуздо, їхній вигляд якнайкраще підтверджував невтримність часу, невідворотність його проминання. Єдине, на що претендували, — звістити, що час не минає безслідно: ось вони, його уламки, залишені в просторі. Вони пручалися проти стирання. Вони стояли самотньо і велично, їх не розбирали і не доруйновували, не реставрували і не відбудовували, невеликі сучасні садиби виростали далеко від них, створюючи інші центри життя. В архітектурі нових будівель проглядав задум, далеко не такий амбітний, відчувалася капітуляція перед часом, вони були тимчасовими, через двадцять років їх змете в небуття, на їхньому місці з’являться нові, і ніщо не нагадуватиме про те, що вони тут були. Так само, як ніщо не нагадуватиме про дошкульність проминання часу.