РазноеЧервнева зливастр 260
Светлый фон
Десь там відбувається битва. Під дорогими килимами, через супутниковий зв’язок, готівкою і безготівково, між олігархами і за допомоги спецслужб, за контроль над, за доступ до. Курсують літаки і автомобілі, потяги і кур’єри, такі затребувані у вирішальній та останній битві. Проводяться консультації. Замовляють. Їдуть по підтримку. Повертаються, напомповані нею, впевнені, що мають її досить, аби перемогти. Впевнені, що мають її тільки вони. Вони одні. Вони — гравці. Вони — «обставили» й «опустили», одні інших: «Ну? Як ми їх?». Тільки на них можна покластися. Вони — правильні. Вони — ті, кого слід підтримувати у великій битві. Вирішальній битві. Кожна битва — вирішальна. Остання битва, бо там кожна битва — завжди остання.

Вони — там. Вона — тут. Вона все знає. Їй боляче. Таких, як вона, тут сотні тисяч. Вони всі це знають. Їм усім болить. Вони намагаються про те не думати. Намагаються думати про родину, щасливі, що їх леґалізували, або чекають, щоб стати щасливими. Думають про своїх, заради яких сюди приїхали, — чотири, вісім і дванадцять років тому, спочатку вони стереглися виходити на вулицю, скрадалися завулками, боячись бути висланими назад зі своїми безнадійно протермінованими візами і паспортами. Вони не хочуть назад. Хіба щось змінилося? Ви дійсно вірите, що щось може змінитися? Восени і взимку дві тисячі четвертого вони, з помаранчевими стрічками і шаликами, йшли на демонстрацію. З італійськими приятелями і доброзичливцями. Передавали гроші на революцію, на єдину мирну революцію в історії їхньої країни. Вона теж виходила. Котила свого дідка, який невимовно тішився і, помолодшавши на сто сорок років, шамкотів: «Viva Ґарібальді!». Не Ґарібальді, виправляла вона і сміялася, — Ющенко.

Вони — там. Вона — тут. Вона все знає. Їй боляче. Таких, як вона, тут сотні тисяч. Вони всі це знають. Їм усім болить. Вони намагаються про те не думати. Намагаються думати про родину, щасливі, що їх леґалізували, або чекають, щоб стати щасливими. Думають про своїх, заради яких сюди приїхали, — чотири, вісім і дванадцять років тому, спочатку вони стереглися виходити на вулицю, скрадалися завулками, боячись бути висланими назад зі своїми безнадійно протермінованими візами і паспортами. Вони не хочуть назад. Хіба щось змінилося? Ви дійсно вірите, що щось може змінитися? Восени і взимку дві тисячі четвертого вони, з помаранчевими стрічками і шаликами, йшли на демонстрацію. З італійськими приятелями і доброзичливцями. Передавали гроші на революцію, на єдину мирну революцію в історії їхньої країни. Вона теж виходила. Котила свого дідка, який невимовно тішився і, помолодшавши на сто сорок років, шамкотів: «Viva Ґарібальді!». Не Ґарібальді, виправляла вона і сміялася, — Ющенко.