Не зчуваюся, як залишається позаду Словенія. Я в Італії. У мене кілька адрес, усі непевні, але це все одно краще, ніж нічого. Попетлявши, знаходжу автовокзал. Касовий хол, кавʼяренька. До віконець черги. Покрутившись у намірі щось рознюхати, врешті усвідомлюю, що мені тут нічого не світить. Коли прямую до виходу, увагу привертає газета, залишена кимось на лаві.

Коли беру газету, до мене раптом доходить, чим вона привабила мене. А що, як її залишила вона? Трепетна хвиля здіймається в мені. Я скручую папір — навряд щоб той, хто залишив, вернувся по неї. Той чи та. Життя зіткане зі збігів. Воно нагадує гру, в якій ти щоразу змушений вибирати. Свій вибір я зробив. Я наближався до нього довго, шмат життя.

Я вирішую трохи пройтися, розімʼяти затерплі від тривалого сидіння ноги. Сонце опускається за пальми. Воно все ще настільки яскраве, що за ним не видно човна, в якому воно пливе. І човняра, який перевозить його на другий бік, де на нічних шафках таких самих, як по цей бік планети, помешкань ось-ось задзеленчать будильники.

Вгорі довкола стовбурів вʼязки бананів. Жовті, майже стиглі плоди. З напнутої над вулицею линви звисає білизна. Я зупиняюся перед палациком з мавританськими рисами. Роздивляюсь його. Над струмком витинають зиґзаґи бабки. Це їхній вечірній танок. Вони радіють життю, надто короткому, аби обходитися з ним якось інакше.

Я покидаю місто з палациком у мавританському стилі і пальмами. Праворуч зникає за обрієм сонце, а невдовзі гасне останній його відсвіт. Сьогоднішній раунд завершено, завтра продовження. Завтра — день, який поставить крапку над «і». В кишені — те, що мені треба. Я таки добув точну адресу. Повідомляючи її, жінка зніяковіла. Я назвався другом студентських років, так воно й було.

Я ще не зʼясував, скільки мені залишилося їхати, — в кожному разі, незрівнянно менше, ніж відверстав. Думка про день, що вже позаду, викликає химерні відчуття. З сутінок виокреслюються силуети самотніх будівель, осібних від населених пунктів. Колись хтось їх покинув і не повернувся, перед тим у їхніх мурах вирувало життя. Замалі для фабрик і завеликі для родинних садиб, вони скидаються на компактні фортеці. Кукурудза підступає впритул до шляху, фари ковзають довгими листками і високими стеблами; і — виноградники.

Я кочуся крізь села й містечка з вузькими дорогами і тротуарами; і кільцями у вигляді заквітчаних клумб, від яких пахне лавандою. Лаванда, лавандерія... Звучить майже однаково. Невже це всього-на-всього збіг?

Лавандерія — перше слово, яке навмання вихопив зір з українсько-італійського розмовника, пропахлого друкарськими фарбами і клеєм; зручний для користування кишеньковий формат. «Ваш надійний порадник під час подорожі». «Buonasera!» нагадує «Bonsoir!», проте жодний телепень не переконуватиме, що це одна і та сама мова: ніхто не страждатиме подібними нісенітницями; не зʼясовуватиме, котра котрій діалект. Плюс іспанська і португальська.