Розмовник — так, про всяк випадок. Наче він здатний розвʼязати проблеми. Я уявив, як шукаю потрібного виразу, потім зачитую, спотворюючи слова. Відтак стою і силкуюся збагнути почуте у відповідь; вгадати, що воно означає. Grazie. Prego. Милий усміх. А якщо тебе послали під три чорти? «Вас вітає Бібіоне», під написом викладений з камінців краб і таке саме доброзичливе сонце. Від диска відходить пунктирне проміння, під штучним освітленням воно здається білим, як алебастр.

Я занурююся в містечко, проминаю щільно забудовані квартали, заглиблююся в пінієвий гай, де під густим, майже суцільним тентом хвої такі самі будиночки, щоправда, їх не так щільно, врозкидь то тут, то там, з деревʼяними віконницями і балконами під кожним вікном; судячи з усього, перед тим, як їх набудували, тут ріс ліс. Будиночки споруджені в той самий час.

Я викермовую на головний шлях, проминаю кемпінґ із неоновим Нептуном, який стискає в руці неоновий тризуб; неонова борода спадає нижче пояса. Шлях раптом дикішає, я звертаю ліворуч, у відгалуження з будиночками обабіч; кілька сотень метрів, і я знову опиняюся в центрі — одному з осередків зітканого з автономних острівців містечка, на кожному з яких діється власне життя. Його аура ще стоїть у повітрі, воно щойно відвирувало. Над архіпелагом розпростерла муслінові крила адріатична ніч.

В лобі готелю порожньо, на рецепції дрімає патлатий хлопчина з мушкетерською борідкою й окулярах у масивній оправі. Зі щелепою, як у коня.

— Buonasera!

Хлопчина зіскакує назустріч. Йому мало що за двадцять, двадцять чотири — гора. Його усмішка вибачливо запевнює, що він зовсім не спав, а увесь час чекав на мене. Атож, саме на мене, а не на когось іншого. Від тривалого чекання — він не зʼясовує, де я барився, — в нього заплющились очі: це не така вже й неймовірна річ, коли годинна стрілка на настінному дзиґарі перевалила за північ.

Чи розмовляю я італійською?

Мені здається, він запитує мене саме це. Можливо, він уточнює, чи я сам.

— Do you speak English?

Моя реакція розчаровує його. Хлопчина дещо розгублений, проте він не втрачає надії. В окулярах його очі здаються мовби відокремленими від голови. Славний юнак.

— German? Tedesco?

День у день — ще трохи, і сезон буде в розпалі — він має справу з німецькими туристами — переважно з ними, своїми найчастішими гістьми. Вони сьогодні при грошах, колись такими були американці.

Я не турист. І не з Німеччини. Я не знаю, як йому пояснити це.

— Czech?

Це останнє він уже не запитує, а, схоже, стверджує. Хлопчина борсається, намагаючись прилаштувати мене; czech — його рятівна соломинка.