Здається, якийсь період Дрогобич і Снятин були з Удіне в одній країні. Це було давно і завершилося значно раніше, ніж Велика війна. Завершилося для Удіне. На відміну від Дрогобича і Снятина, Удіне ніколи не перебувало в одній країні з Санкт-Петербурґом і Владивостоком. Щосуботи Удіне стає українським. Ні, тут не переходить з рук у руки влада, з італійських рук в українські і навпаки. Вона, влада, в прагматичних і патріотичних руках. Тут не вивішують синьо-жовтого двокольора. Кілька тижнів тому, коли закінчився чемпіонат світу з футболу, тут вивішували зелено-біло-червоний трикольор і цілу ніч було чути державний гімн. Він згас на світанку. Його підхопили цикади. В суботу в Удіне чути українську, рідше італійську. В суботу в Удіне з’їжджаються українські заробітчани, точніше, заробіт­чанки з довколишніх гірських і долинних містечок.

У Києві переходять на російську. Далі на Схід і Південь, на Південний Схід не переходять. З російської на жодну іншу. З російської на українську. В Удіне заробітчанки з Луганська і Запоріжжя переходять на українську, на доволі добротну українську, з м’яким і співочим східним акцентом. Тут немає Просвіти, немає законів, актів і хартій, немає чиновників, які б змушували і яких би змушували говорити. Тут ніхто нікого ні до чого не змушує. Тут на еспресо в макдональдзі написано «Я ЦЕ ЛЮБЛЮ» — такими самими завеликими літерами, як й іншими мовами. Тут немає квот, яких ніхто не виконує, тут не тероризують мовним питанням. Тут його немає, мовного питання. Тут спілкуються українською. Щосуботи Удіне стає українським містом, в остеріях, піцеріях і макдональдзі чути українську. Щосуботи в Удіне український ярмарок. Обмінюються інформацією, зустрічають знайомих і знайомляться, передають передачі в Україну — туди, де діється остання битва.