РазноеЧервнева зливастр 262
Светлый фон
У Києві переходять на російську. Далі на Схід і Південь, на Південний Схід не переходять. З російської на жодну іншу. З російської на українську. В Удіне заробітчанки з Луганська і Запоріжжя переходять на українську, на доволі добротну українську, з м’яким і співочим східним акцентом. Тут немає Просвіти, немає законів, актів і хартій, немає чиновників, які б змушували і яких би змушували говорити. Тут ніхто нікого ні до чого не змушує. Тут на еспресо в макдональдзі написано «Я ЦЕ ЛЮБЛЮ» — такими самими завеликими літерами, як й іншими мовами. Тут немає квот, яких ніхто не виконує, тут не тероризують мовним питанням. Тут його немає, мовного питання. Тут спілкуються українською. Щосуботи Удіне стає українським містом, в остеріях, піцеріях і макдональдзі чути українську. Щосуботи в Удіне український ярмарок. Обмінюються інформацією, зустрічають знайомих і знайомляться, передають передачі в Україну — туди, де діється остання битва.

Я відкладаю газету й мимохіть озираюся. До Удіне справді не так далеко.

Вимикаю світло і відчиняю вікно. Надворі скрекочуть цикади — швидше, більше, гучніше. Враз їхній спів обривається. В тиші чути шум хвиль, наче їх народжує не море, а ніч. Шум моря, шепіт листя, шелест трави... Ніби хвилі зовсім поруч. Готель-корабель погойдується — і каюта, в якій я пливу. Їхній лагідний шелест загойдує мене в сон.

Тієї ночі мені нічого не сниться, жодного сновидіння. Я спав кілька годин, а мені так, наче спливло кілька діб. Удосвіта я йду на нічний шум. Ящірка перебігає дорогу. Золотистий пісок. Море тихе-тихе. Скидаю одяг і заходжу у воду. Працівник пляжу відкриває першу від деревʼяної доріжки парасолю. Ще надто рано.

Викупавшись, рухаюсь берегом. Плавати я навчився в літньому таборі, також на морі; було це давно. То був табір, куди зʼїздилися звідусіль; Едем для обраних.

Поодинокі люди і пари пішкують босоніж в обидва боки. Я йду вздовж пляжів далі і далі, і там, де вони закінчуються, стелиться скупа рослинність, поступово переходячи в низькі чагарники, за якими виглядають низькорослі деревцята, над якими напнули темно-зелений балдахін пінії.

Я доходжу до коси, відгородженої хвилерізом з вбитих у дно деревʼяних колод, з яких чоловік згинці, по коліна у воді, зішкрябує чорних з бузковим полиском молюсків. За косою протока для човнів і яхт, по той бік приземкуваті, покриті очеретом хатки: покинені оселі рибалок. Колись вони мешкали в них, звідки виходили в море, щоб закинути неводи в надії на щедрий налов. Це протривало сотні років, а може, тисячі. Клаптик неторкнутого суходолу. Я вдивляюся в лиця, намагаючись впізнати в них риси нащадків рибалок, проте обслуга тут, схоже, доїжджа.