Крамниці уже працюють. Вони відчиняються рано і зачиняються пізно ввечері з обідньою перервою в три години. Сонце зумовлює стиль життя. Мені такий до вподоби. Мені підійшов би будь-який.

Я беру зі стелажа великого помаранчевого плюшевого краба з моряцьким кашкетом набакир. Він подібний до того з клумби на вʼїзді до міста. Прямуючи до каси, хочу поправити йому кашкет, проте кашкет пришитий.

Я вмощую краба на сидіння, відтак на виступ під лобовим склом. Звідти він спостерігатиме за шляхом, хай побачить разом зі мною трохи Італії.

Хто я? Хто той чоловік, який тримає кермо? Куди він так квапиться, тоді як я лежу тут? Чому він їде повз мене, байдуже проминаючи мене? Чому не зупиниться? Не візьме з собою? Чому мчить крізь моє тіло, протинає його, а я нічого не відчуваю?

Мені дивно, що він не зауважує моєї відсутності, адже щойно ми їхали разом, та це могло бути давно — тоді, як ми були друзями.

Колись ми були друзями. Між нами не виникало суперечок, ми розумілись з півслова. Тож що сталося? Він подібний до мене, я впізнаю в ньому себе. Я теж був таким. Й ось я тут.

Невже він не зауважив мого зникнення? Як відчинилися двері і вітряна хвиля вихопила мене з салону? Про що ми говорили, коли це сталося? А може, ми сиділи й мовчали? Про що думав він, і про що думав я? Можливо, ми думали про те саме? Тільки що це змінює?

Куди ми їхали?

Куди він їде тепер без мене? Чому так жахливо квапиться?

Я хочу окликнути його, проте бракує голосу. Моє волання звучить безгучно, дарма що від напруги зводить горло, а доведені до краю звʼязки ось-ось розірвуться, мов струни музичного інструмента. А може, я давно вже німий? Може, ніколи й не мав голосу?

Поруч нього пасажирка, я приглядаюся, хто вона. Мені здається, наче я знаю її, наче зараз впізнаю й одночасно боюся цього. Мої губи вимовляють імʼя, якесь імʼя, можливо, її імʼя, наче пробують щось на смак, щось знайоме.

Вітер куйовдить її зачіску, тоді як на ньому не торкається жодної волосини. Якщо довго дивитися, не кліпаючи й не відводячи погляду, здається, наче автомобіль стоїть. Наче то не він мчить, а земля під колесами. Обоє в моєму порше.

Про що вони говорять? А може, мовчать... Мені прагнеться, щоб вони спілкувались про мене.

Раптом мене прошиває здогад.

З моєї горлянки виривається хрип.

Однак йому байдуже, він не почує навіть цього мого хрипу. Для нього мене не існує.

— Ти вкрав мою подобу, а тепер позбувся мене, щоб усе приховати. Адже ти — це я...

Коли усвідомлюю це, бачу прірву, а вони далі безтурботні й безпечні. Прірва мчить їм назустріч, але навіть якби я зміг заволати, вони не почули б мене в цій пустелі, де повітря не народжує жодного звуку.