Я почувався, наче читаю підручник історії, де перемішались часи та епохи. Передача справді виявилась пізнавальною.

Я вирушив, щоб ще раз побачити її. Як вирушають у гості до старої знайомої. Переконатися, що вона не марево. То була моя єдина в житті паломницька подорож. Моя проща. Мій персональний Лурд.

Коли я приїхав, Богородиці не було. Події розгорталися з блискавичною швидкістю, наче час — девʼять один один турбо, в якому чиясь нога натиснула на газ. Найцінніші експонати евакуювали, а маєток відкрили для загального огляду. Кожний охочий здобув нагоду переконатися, що ми — заможна країна. З нами варто рахуватися. Якщо хтось там щось каже, хай добре перед тим поміркує.

Палац дихав нечуваною розкішшю. В такому просто неможливо довго перебувати, ти заражаєшся невидимим вірусом. Від думки, що я теж міг би так жити, пробігли мурашки під шкірою. Я вчасно зійшов з цього шляху.

Я взявся за пошуки, проте сліди загубилися. Зате зʼясував трохи передісторії, не все. Ікона була подарунком генпрокуророві від міністра освіти. Я прикупив нарізку, що закарбувала всю урочистість моменту. Високопоставлені бандити перетворили свої злочини, банальні крадіжки на акти державної ваги.

Обидва накивали пʼятами — один на схід, другий — на південь. Кожний з них перечікує, щоб слушної миті повернутися. Вони мріють сторицею відшкодувати заподіяне їм. Вони — ті, хто скривджені. Ніхто не любить так рідну землю, як наші керманичі.

Від тієї секунди, як митник вийняв її зі сховку в автомобілі, до урочистого акту дарування шлях Богородиці губився в нетрях припущень. Можна було лише здогадуватися. Її повернули туди, куди належала і звідки небавом щезла вдруге, так само як першого разу. Без гучного пограбування. Без жирних новинних рядків. Одного дня вона просто зійшла з експозиції, тоді як облікові книги справно вели її далі, покровительку Війська Запорозького. Можливо, її цілував Хмельницький, йдучи на військову спілку з московським царем.

Зненацька історія постала переді мною цинічною, розтягненою в часі оборудкою, в якій сини і внуки тих, хто висаджував у повітря святині, стали власниками вцілілих реліквій — не так генетична, як духовна, якщо її так можна назвати, спадкоємність. У цій оборудці вибухи правили димовою завісою, призначеною завуалювати банальне грабіжництво.

Зараз, коли мій невдалий контрабандний вояж давно перетворився на спогад, я спізнаю втіху й полегшення; невидимий тягар, який гнітив мене, як дошкуляє, відступивши на другий план, головний біль, скотився геть. Девʼять тисяч виявилися звичайними папірцями.