Я провів Майдан перед плазмою. Чим займалися люди, які зараз там? Що привело їх туди? Час я гайнував по спортклубах і вечірках, шукаючи розваг і знаходячи їх досхочу. Життя невичерпне і повне втіх.

Нічого цікавого не відбувалося. Спорожнивши бляшанку, я вимикав екран, вкладався спати і миттєво засинав.

Якогось вечора я підчепив її.

— Як тебе звати?

— Ліля.

Ми приїхали під котедж.

— О, ти так живеш?

— Так живу. Тебе це дивує?

— Ні, хоча... В нас часто їздять на дорогезних тачках і перебиваються поганющим житлом.

— Я не такий.

— Ти не такий... — вона повторила це, підбадьорливо усміхнувшись.

Поки Ліля длялася в душі, я за звичкою потягнувся до пульта. Вийшовши в купальному халаті, який ледь прикривав голизну її багатообіцяючого тіла, вона втупилася в екран.

Я намірився вимкнути, проте було вже запізно.

— Не вимикай.

Ми стояли й дивилися. Я пробував відволікти її — зрештою, не для того ми приїхали сюди.

— Я не можу. Вибач, але не можу.

Якби я знав, не вмикав би. Ми сиділи голяса, вона і я, обійнявшись, а перед нами Майдан, який усе зіпсував.

Я відчував, як під моєю рукою тремтить її тіло, однак це було не від моїх пестощів: вона їх зовсім не відчувала.

Ми просиділи ніч, прикипівши до екрана. Над ранок, напівснобродячи, я зробив ще одну, останню і не таку наполегливу, спробу.

— Вибач, не сьогодні. Іншого разу.