Іншого разу не настало.

Ліля пішла, і я більше не зустрічав її.

Я вмикав далі і далі. Цмулив бляшанку за бляшанкою, проте сон не брав мене. Щось робилось зі мною, якась необорна сила, якій не міг опертися, опановувала мене.

А тоді ось це. Все закрутилося надто швидко. Люди рухалися вперед і падали, відступали, підводилися і знову рухалися вперед. Тих, хто не підводився, забирали. Хтось із нещасних був ще живий, іншим нічим уже не можна було зарадити.

— Хлопче, я бачив тебе. Десь я тебе вже бачив...

Він промайнув лише раз. Один-однісінький раз. Більше його не було, проте я вмикав і вмикав. Я робив це заради нього. Мені здавалось, що ми знайомі. Я був упевнений, що колись ми перетиналися, тільки коли і де?

Десятки, сотні людських облич. Декотрих я впізнавав з попередніх разів, інші розчинялися в загальній масі, хтось зникав і вже не зʼявлявся. Вряди-годи виринали і танули, надовго не затримуючись, політики. Люди ж залишалися.

Те рішення, наче воно зʼявилося з суміші пива, кадрів і ще чогось, до ладу не усвідомленого.

А може, то було звичайнісіньке дежавю.

А потім...

Потім вибухнула війна.

— Аліна?

Жінка водить невидющими очима, шукаючи того, хто це сказав; її каламутний погляд повільно виразнішає. Її очі зберегли ту саму барву, однак дивиться вона на мене, як дивляться крізь оптичний приціл. Навіть зараз, коли вона не може поворухнутися, я для неї мішень.

Раптом вираз її очей змінюється, щось відбувається в ній, якась внутрішня боротьба.

— Аліно, це я.

Я радше вгадую, ніж чую кволий Алінин голос:

— Хто?..

— Аліно...

Алінин погляд спалахує кволою іскринкою, крізь туман пробивається спогад про щось давнє. Вона силкується усміхнутись і ворушить губами:

— Paris, mon amour...