Я тримаю її долоню. Замість усмішки з її розірваної щоки юшить кров.

— Що ти забула тут?

— Тебе, — вона робить довгу перерву. — А ти?

— Je suis Ukrainienne.

Аліна пробує поворухнутися, гримаса болю ще більше спотворює її. А потім:

— Je t’aime… — щасливий усміх застигає на її вустах.

— Аліно...

Вона знову розплющує очі, оптичний приціл більше не розділяє нас. Нас більше нічого не розділяє. Зненацька мене опановує втома, вона зовсім не фізична, її джерела десь інде — там, куди не так легко дістатися.

Мені хочеться говорити з Аліною про Париж, сісти за столик кавʼярні, в якій каву подавали в кавниках, а до неї глечик вкритого шумовинням молока; опинитися там удвох, надолужити, чого не встигли, бо літак відлітав, підводячи риску під скупо відміряними днями в місті, де все було таке саме й докорінно відмінне.

— Вони навіть не поховають тебе... — однак Аліна мене більше не чує.

Аліна згасла на моїх руках.

Що її привело сюди? Не віриться, що життя такої цілеспрямованої жінки зайшло в глухий кут. Аліна виразно знала, чого хотіла, тоді як я плив безжурною рікою, оточений комфортом, недоступним для моїх однолітків, яким доводилося вистоювати черги, щоб отримати найнеобхідніше, якого в мене було стільки, що мене нудило від нього. Я сприймав його як належне, не здогадуючись, що таке злидні і звідки вони беруться. Не розумів, як людям хочеться вставати о пʼятій ранку. Не міг збагнути, як батьки з нормальними зарплатами могли бути такими жорстокими, щоб, ще не зійшло сонце, виривати дітей із солодкого сну. Коли я запитав про це батька, він повчально підніс палець:

— Зарплати ще далеко не все. До них треба вміти крутитися.

Я жив у паралельному світі, далекий від турбот, що поглинали більшість моїх однолітків, а також старших і тих, хто народжувався на світ. У цьому нічого не змінилося — паралельні дійсності, які не перетинаються, нікуди не зникли. Я перейшов з однієї до іншої, ніхто мене до цього не змушував. З погляду тих, кого я покинув, я зробив крок назад.

Я — відступник.

Будь-якої миті я можу вернутись.

Мені здається, що зможу.

— Я тут народився. Це моя рідна земля й інших виправдань мені не потрібно, — перед війною він працював айтішником, жвавий, дещо жевжикуватий юнак.

Я розпитую, що це таке. Він розповідає, дедалі більше захоплюючись, а тоді запитує:

— Що ти робитимеш після війни?