Він нахилився впритул над лицем, яке сприйняв за Аліну. Роздуте, спотворене, воно когось нагадувало йому.

Від того, що ніяк не міг пригадати, розболілася голова. Різкі пронизливі удари, наче хтось колов усередині дрова, а потім — тупе ниття, від якого розходилися гарячі кола.

— Козацька Богородиця...

Він сказав це сам до себе, почувши свій глухий голос без відлуння. Доти — і наяву, і в сні — він бачив лице, від якого відходило золоте проміння металевого орамлення. Наче та, кому воно належало, ожила перед тим, як її замордували.

Йому відкрилися трупи, скидані одне на одне тіла жінок і чоловіків, пойнятих розкладом, з чорними слідами тортур; з викрученими руками, розпоротими животами, видертими геніталями. Їх звозили сюди і тут катували.

Він втупився в лице, що визирало з напху знеосіблених тіл, до невпізнання спотворене людське обличчя, від якого мало що залишилося.

— À la guerre comme à la guerre.

Він обернувся на Алінин голос, проте Аліни вже не було.

Докурив цигарку, а тоді підошвою розтер недопалок.

Вечоріло. Хмари в небі темнішали і здавались від цього налитішими й важчими. Їхні черева висли низько над дахами. Сутінки перетворювали будинки на нігрозинові прямокутники, вертикальні й горизонтальні.

Він висунув пластиковий стілець вуличної кавʼярні. На танцмайданчику вигоцували пари. За одним зі столиків збуджено гомоніли.

Присутні нагадували фігурки лялькового театру, щось недійсне відчувалося в них — у рухах танцювальників, у вовтузні компанії, що раз у раз вибухала безжурним реготом.

Він довго прочекав на тролейбус, а тоді почвалав пішки. Це не так далеко. Він брав не такі відстані. Залишилося сміховинно мало.

Дерева й кущі зібгали простір в клубок. Рушив туди, продираючись крізь галуззя, — йому здалося, наче в глибині подвірʼя хтось є. Дві масивні «А», зʼєднані трубою, такою ж завгрубшки, а з неї спадали металеві прути.

Хлопчик, який сидів на гойдалці, мав таке саме, як у нього, волосся. Мав його очі. І ту саму картату сорочку, яку він носив, коли йому було девʼять. І плямку. Крихітну плямку на лівій щоці, в нього теперішнього сховану під густою щетиною.

Він інстинктивно зиркнув на хлопчикові ноги, що випиналися з шортів, але те, слідів чого шукав, сталось пізніше; на коліні назавжди залишився шрам.

З нагрудної кишені виглядав краєчок хустинки. Він вподобав мати її, потому як побачив таку в свого діда, якого знав з тієї єдиної, чорно-білої фотографії. Його переконували, що зараз так не ходять, але він уперто носив її.

Ніде ні травинки. Раптом рослинність кудись зникла, вся зелень. Це викликало в ньому подив і невиразний спогад.