— З Парижем все вирішено. Як сказав Гай Юлій Цезар, переправляючись через Рубікон: «Alea iacta est».

— Це французькою?

— Латинською.

— Ти знаєш латинську?

— Кілька обовʼязкових висловів, без яких не було б історії.

— А без цього не можна?

— Можна. Поїдеш у складі групи студентів, найкращих знавців французької. Матимеш отаке добірне товариство.

— І що я серед них робитиму?

— Побачиш Париж. Розважишся.

— Коли? — запитав я.

— Це вже зовсім інша річ. Впізнаю сина свого батька.

Батько тішився, наче цього досяг я, хоча воно було його здобутком, до якого я не мав жодного стосунку. Інколи він видавався всемогутнім — на свій лад, ми пишалися ним. Ми були в захопленні від його вміння все пояснити і з усього знайти вихід, від його гумору і незворушності, він поставав перед братом і мною чарівником, який витрушував з рукава плюшевих тварин, згодом іграшкові автомобілі, в яких відчинялися і зачинялися двері, багажник і капот, потім знову автомобілі, лише їздили вони вже по-справжньому. Наостанок він витрусив нам по будиночку. Мені й на гадку не спало відмовитися чи бодай запитати, хто мав би летіти замість мене: точніше, замість кого полечу я. Я зовсім не думав про це. Париж — це таки щось. Батько вмів переконувати.

«Як ти міг це вчинити? Я ніколи не думала, що ти на таке здатний! Ти... Ти... Ти... Як це гидко і підло». Батько не сказав, що тією, чиє місце я зайняв завдяки його спритній махінації (він завжди робив усе з невинністю ангела), була Мирослава. Мені не наснилося б таке у страшному сні. Хоч як гарячково силкувався, я так і не зміг пригадати, чи відомо щось було батькові про наші стосунки, чи таки розповідав я, що зустрічаюся з дівчиною і що звуть її Мирославою і що вона вчиться на французькій, і що відмінниця, і що ми плануємо одружитися. Я зволікав, щоб зробити несподіванку, насправді ж боявся, що батько, який був для нас незаперечним авторитетом, не схвалить мого вибору. Батько... Він був для нас, мов маяк на виступі — рятунком, як кожний маяк, й одночасно небезпекою розбитись об скелю, на якій його встановлено.

Якби не Париж, ми побралися б — навіть мій батько не став би нам з Мирославою на заваді. Якби не він, який переграв партію, що називалась «Париж». Наче той картяр, який перешахрує всіх — який врешті перешахрував себе і мене.

Я волів не згадувати про Аліну, не думати про ніч у готелі гуртожитського типу неподалік від станції метро в глибині вулиці, вздовж якої росли платани і яку ніщо не вирізняло з-поміж сотень таких самих вулиць. Аліна була епізодом, як інші жінки перед тим й опісля.