Коли я навів курсор, картинка почала збільшуватися, доки груди заполонили віконце, заступивши решту тіла, тоді як я жадав роздивитись лице. «„Ya_sonechko“ на звʼязку. Розпочніть чат. Перше спілкування безкоштовне». Я натиснув на цеглинку, екраном побігли крапки виклику, мов видимі сліди невидимої комахи. Вирішальної миті мені забракло духу, і я обірвав спілкування, не розпочавши його. «Станьте нашим клієнтом, і ви отримаєте багато переваг».

Життя подібне на транспортний засіб, в якому ти за кермом. Досить випустити його в легковажній впевненості, що воно само знає, як і куди йому їхати, як якоїсь миті, коли найменше сподіватимешся, розібʼєшся.

То хто ж ти, батьку? Хоч як я силкувався затримати їх, риси розчинялися, він мовби вислизав від мене, не бажаючи, щоб я побачив його таким, яким він був насправді.

Я ніяк не міг зліпити його портрет. Насамкінець у моїх руках залишався усміх, що нікому не належав і був подібним до метелика з поцяткованої тканини. Раптом метелик оживав і мерехтів перламутровими крильцями — такими самими поцяткованими, як тканина. Він то зникав, то зʼявлявся.

Від лопотіння раптом зарябіло в очах і пішла обертом голова. Я відкинувся на подушку і заплющив очі. Коли розплющив, комахи-метелика не було, а метелик-аксесуар перетворився на зібгану паперову серветку. Я розтиснув пальці, й серветка випала. Її підбере прибиральниця. Або медсестра.

Зненацька я збагнув, що те «щось» уже було в батькові. Що він завжди відчував це. Наче ціле його життя, всі досягнення були опиранням цьому «щось», а безжурність і легковажність правили захисною маскою, заборолом, формою опору і несприйняття. Ота легкість; оте, як йому щастило; як він перетворював на прибуток, хоч би за що брався, наче алхімік, під рукою якого все, до чого торкався, зблискувало золотом.

Батько мовби вальсував, як линуть гладкою, дзеркальною поверхнею. Від нього воно передалось мені, проте я не скористався ним так, як він...

Найперше побачив фабрику. Він прямував на її силует, що височів серед скутого хмарами неба, а вона рівно настільки ж віддалялася.

Частину стіни знесло, і будівля постала перед ним у розрізі. Зі зруйнованого перекриття стирчала арматура.

Торс з південного боку майже повністю вцілів. І бетонні сходи, що вели від поверху до поверху, неіснуючого. Він вибрався ними на саму гору, а тоді повільно спустився вниз.

Від фабричної будівлі відгалужувалися складські приміщення — приземкуваті, вкриті руберойдом цегляні бараки з вʼїзними брамами на однаковій відстані. Під прогнутим накриттям завмер електрокар, наче його щойно припаркували. Мовби водій пішов на обід і зараз повернеться. Він роззирнувся, проте марно.