Вхід до адміністративного корпусу, розташованого по інший бік бараків, фасадом до багатоповерхової виробничої споруди, так що вся забудова утворювала протягле опецькувате «П», блокувала металева шуфрига. У дверях на місці клямки чорніла діра. Він збив з шуфриги замок і ступив досередини.

Вогнегасник, план евакуації, такий самий поверхом вище, посередині на стіні інформаційний стенд. Він зупинився перед останнім у правому крилі кабінетом. З вазона на коридорній лутці стирчав сухий віхоть. Його увагу привернула крихітна закручена мушелька. Він узяв її і, підносячи роздивитися, зачепив горщик. Випалена глина розлетілася на друзки; тепер земля, обмотана корінням, відтворювала її форму. Він пнув носаком черепок і наліг на клямку.

Другий стіл від вікна. Пройшовши між рядами і зупинившись перед ватмановим аркушем на кульмані, взяв простий олівець і почав водити ним, малюючи небо для пташки на майже готовому кресленні. В кутку під стіною тулилося кілька рулонів міліметрового паперу, які стеріг, сплівши над ними павутину, довгоногий павук.

З-під стержня поповзла мʼяка чорна лінія. Невдоволений тим, що нічого не виходило, роздер папір, один край якого, ледь скрутившись, так і залишився звисати, тоді як другий осів на підлогу.

Обігнув будинок, а тоді ще раз перетнув територію. Пройшовши крізь турнікет і повз настінний телефонний апарат з обривками дроту, подався далі — вулицею, на яку нанизувалося місто.

Довго нікого не зустрічав. Аж тоді почали зʼявлятися перехожі, зрідка й повільно — спершу один, потім ще. Вони проминали його без жодної уваги, наче його не існувало. Він вдивлявся напружено в лиця, які нічого не виражали, і марно силкувався впізнати. Перехожих ставало більше і більше. Чужі, незнайомі постаті.

— Підкажете, котра година?

Час нічого не означав. У його розпорядженні — не більше, не менше — вічність. Він хотів, аби хтось відповів, заговорив до нього. Прагнув почути звичайне, все одно яке, найкоротше слово, який-небудь звук; жадав реакції.

Вони проминали його — оціпеніло, відсторонено. А він і далі вдивлявся — ще більше, з майже нестямною відчайдушністю.

— Когось шукаєте?

Звиклий до безмовних силуетів, які рухалися назустріч, а він — до них, за інерцією пройшов далі, а коли зупинився, того, хто запитав, уже не було. Він метнувся за ріг, а там тяглася порожня, скільки сягало око, вулиця.

Та чи дійсно до нього озвались? Перехожі німотно й безвиразно сунули просто себе.

Він побачив їх здалеку, матір з дитиною. І те, як у дитини з руки випала забавка.

Щось знайоме промайнуло у вигляді жінки, ледь уловне. На секунду йому здалося, наче впізнав її.