Гучномовець оголошував авіарейси, а також правила користування аеропортом, ніби перелічував їх не для того, щоб їх дотримувалися, а щоб заповнити перерву, завадивши їй тривати надто довго. Наче мовчання було слабкістю, поразкою, могло про щось свідчити, могло вибовкнути щось вкрай небажане.

Оголошення про прибуття і відліт та правила аеропорту здійснювалися монотонним виразним голосом, час від часу в цю рутину вклинювалося «Вас вітає столиця України, місто-герой Київ», вибиваючись недоречною помпезністю. Наче місто — жива людина, велетенська колективна істота, яка вчинила подвиг. Наче вона сама вихваляє себе одним із мільйонів голосів, з яких складається. Всі, хто приземлявся, мали дізнаватись про це. В тій урочистості було щось застережливе, а може, й погрозливе, як погрожує жук, наставляючи лапки.

Реклама знімала ґрадус напруги, жінки й чоловіки на ній нічим не різнилися від тих, до яких звик, вони намагалися бути такими самими, мовби переконуючи, що ми — один спільний світ. Ласкаво просимо в Київ, місто контрастів, де сусідять минуле й майбутнє, байдужі одне до одного.

Мати не знала, що він тут. Вона не мала уявлення, де її син і що він не прийде на домовлену годину, тоді як прохала його звільнитися і бути заздалегідь, на півгодини раніше, адже така подія стається не щодня, і вони довго, чимало років готувались до неї — довше, ніж можна уявити.

Він мав вийти на двадцять хвилин раніше, не дослухавши лекції. Якоюсь мірою то був найурочистіший, переломний момент їхнього життя. Замість цього він сидів у літаку, занурений у читання книжки, обкладинка якої зображала розкошланого лисуватого старця з висолопленим язиком, що мовби кривлявся до того, хто брав її до рук. В Євгена було їх з собою дві — дочитавши цю, він добуде ту другу.

З хлопця ще не встигли опасти іскринки недавнього ширяння над хмарами, він мовби привіз з собою молекули іншого повітря — подих свободи, вільного світу: на одязі, речах, у тому, як тримався, словах. Флюїди, яких не міг зісканувати апарат контролю вмісту пасажирського багажу. І його погляд. Він говорив з легким кумедним акцентом, інколи йому бракувало слів, було видно, що він звик називати предмети інакше. Він соромився цього, шарівся, й коли ми казали йому, як те чи те називається, повторював, як старанний учень. Він прагнув бути таким, як ми, одним із нас, нічим з-поміж нас не вирізняючись — ні одягом, ні манерами, ні мовою; разом з нами, серед важкого повітря подій, що згущувалося над столицею. Ми були готові до всього, проте ніхто не думав, що так обернеться. Нікому з нас не хотілося думати про погане. В двадцять плюс-мінус років, якщо ти не поет-декадент, ти оптиміст.