Хоча маршрутка прямувала на залізничний вокзал, більшість пасажирів вийшла, і він разом з ними; потік перехожих підхопив і розчинив їхній гурт. Коли Євген покинув приміщення аеропорту, йому здалося, наче прилетів у південне місто на березі моря і коли їхав, роздивляючись у віконце краєвид, його не полишало це враження.

Основний контингент складали такі, як він, пасажири, він упізнав жінку з дитиною, з якими летів, проте були також працівники летовища, в яких закінчилась зміна, і жменька осіб, які чи то когось проводжали, а зараз верталися, чи то належали до аеропортного життя, як метелики до увімкненого ліхтаря. Євген озирнувся, проте споруда аеропорту розчинилася за деревами, що разом з дорогою зімкнулися в нерівну лінію обрію.

Він тримав на колінах похідний наплічник зі скрученим поролоновим килимком, який у нього відтоді, коли лаштувався з класом у перший гірський похід. Більшість однокласників перейшли, як і він, до останнього щабля гімназійної освіти, поклавши відсвяткувати це гірськими стежками і ватрою просто нічного неба.

Коли піднімалися вгору, їм навперейми побіг табун коней, що паслися на вигоні між пагорбами. Хлопці розгубилися, і в розгубленості один із них простягнув яблуко. То було правильне рішення. Кінь схопив недогризок, коні поруч вимогливо заіржали, тоді хлопці витрусили з наплічників зо три тузені яблук, свій вітамінний провіант. Дівчата, збившись у гуртик полохливими сарнами, з-за хлопчачих спин зацікавлено спостерігали, як коні, ворушачи масивними губами, умиротворено ремиґали. Так вони зіткнулися з природою — незагнузданою, свавільною, мов стихія, таємничою і нестриманою, але то був тільки пролог. Коні мовби прибігли привітати їх.

То був відкуп — тварини більше не переслідували їх. В сільці, куди згодом спустилися по продукти, їм розповіли про кінську любов до яблук. Зір у коней прекрасний; забачивши яблуко, табун уже не відчепиться; туристи, які регулярно приїздили туди, залюбки підгодовували тварин, перетворюючи це на розвагу і фотосесії. Селфі з доместикованою, проте все ще свавільною природою. Хитрющі істоти, недовірливі й норовливі, ласі на дурняк поживитися; коні непомильно визначали, хто прибулець, а хто місцевий. Горян вони ігнорували.

То було перше випробування. Друге — коли ступали, з одного боку скеля, з іншого провалля, а вони, хлопці й дівчата, припавши спинами до скелі, тримаючись за неї вивернутими дозаду долонями, обернені лицями до прірви, стрімкої, наче хтось обрубав її, так що навіть рослини не могли втриматися на ній, просувалися ланцюжком, сантиметр за сантиметром. Вони відчували, як тремтіло під колінами. На одній ділянці прірва майже дотикалась до скелі, так що довелося розчепірювати ступні.