Третє — як спалахнуло дерево, в яке влучила блискавка, і вони дивилися на палаючий смолоскип, неспроможні відвести погляд, жаске і потрясне видовище, що прокидало памʼять про щось давнє, таке задавнене, що його годі пригадати так, як пригадується забута подія, — памʼять про цілком інакші взаємини людини й природи, про звʼязок, який продовжує існувати: десь там, глибоко-глибоко. Шлях людини — шлях внезалежнення; доісторична гармонія з довкіллям — не більше, ніж казка; наша схильність ідеалізувати минуле — те, що віддалене; воно здається привабливішим порівно з тим, котре ближче до нас. Ми проклали чималий шлях, але чи припинили поводитися, як варвари?

І вони пройшли, прийнявши виклик, щоб потім балансувати на гребені гори, на рівні неба, звідки хмари здавалися декораціями зі штучного пуху, що було мовби винагородою й одночасно новим випробуванням, неймовірне відчуття — хмарки висіли під ними. Прірва під ними щороку правила нових жертвопринесень — останнього сезону в її глибинах загинула сімʼя — батько, мати й донька. Вони довідаються про це в гірській корчмі, куди спустяться пообідати, вони багато всього почують.

За тієї поїздки їм чимало відкрилося. З віконця деревʼяної хатинки, яку винаймали, вони спостерігали, як витанцьовують блискавки. Здавалося, наче розряди справді танцюють, їхні зиґзаґи нагадували розкинуті в стрімкому, свавільному вихилянні руки. Щороку гори забирали людські життя, наче туристи приїздили туди, щоб знайти смерть.

Таким був відпочинок. Вони спустилися з гір з іншим досвідом — інакші, змужнілі, здорослішалі. Таке зближує цілком по-іншому. Хоч їхні шляхи розійшлися, вони залишилися друзями. Їх тримало щось спільне — таємниця, написана стрімким почерком у грозовому небі. Вони ще раз вирушили туди, вже студентами.

Коли він виходив з аеропорту, я ще не знала, що його звати Євген, і не здогадувалася про його існування, як і він про моє. Він зупинився вдихнути повітря. Повітря рідної землі. Він саме так сприймав її, хоча ніколи не був у Києві. Людина є тим, ким себе уявляє. Ким її робить поклик у ній.

— Таксі?

Чоловік, який звернувся до нього, зміряв його оцінним поглядом.

— Таксі не бажаєте?

— Ні, дякую.

— Недорого.

Євген заперечливо похитав головою.

— А куди вам?

Проте хлопець уже пішов далі. Йому здалось, що, сівши в таксі, він відгородиться від людей, тоді як приїхав бути разом з ними. Він не хотів нічого не побачити, промчавши крізь місто. Прагнув бути серед людей. З людьми своєї країни. Зануритися в її життя. Країни, що стала його тієї миті, як замість домовленої зустрічі вирушив до аеропорту. Хоча мав паспорт із тризубом, вона мовби наново стала його батьківщиною. Вперше по-справжньому. Він побачив попереду на зупинці автобус з написом sky bus і людей, які заходили досередини. Ще трохи, і ми зустрінемося.