Яким він був? Яким може бути хлопець, в якого ти закохана? Ми були разом, нам було добре. Євген шукав сенсу, прагнув збагнути себе. Спокійний, тендітний, відкритий — не скажеш, що за Зодіаком він — лев. Лише познайомившись із ним ближче, можна було відчути за зовнішньою делікатністю волю до життя і пізнання нескінченних можливостей, які воно відкриває. Ні, він був зовсім не наївним, відкритість — не наївність, він шукав сенсу, прагнув збагнути, ким є. Це його мучило. Він переживав особисту драму, події пришвидшили його самоусвідомлення.

Він вдався у батька — інженера, який дорослим відкрив у собі художника. Ні, Євген не малював. Палітрою, яку носив з собою, була зашурана до дір абетка — він навчився по ній читати і не розлучався з нею. Коли прощалися, він запитав у батька, чи може взяти її з собою. Вона була частиною його світу, його звʼязком. Він узяв її, як беруть улюблену іграшку. Євген навчив по ній читати сестру, літера за літерою, слово за словом. В гори, куди вирушав щороку на останньому рівні гімназії, брав щедро проілюстровану книжчину з собою. Грубі картонні сторінки зі згладженими кутами. Возив, наче Біблію; клав поруч і так засинав, а вночі, прокинувшись, шарудів рукою і не заспокоювався, доки не відчував поруч. Підсував під подушку і поринав у вмиротворений сон.

Абетка — рідний світ, в якому ще батько і мати, вони разом. Коли розгортав її, звідти лунав голос батька, з яким починав вивчати її. Євген знав звідти всі віршики й скоромовки, до останньої літери. Щоразу, коли він проказував їх, вони звучали йому голосом батька.

Й ось його абеткою стала я. Ми стали абеткою одне для одного. А Майдан — абеткою нашої зрілості, з повним спектром — від «А» до «Я». Ми пройшли її швидше, ніж вчаться читати.

Якщо бажаєте, ви можете побачити роботи Євгенового батька, виставка ще триває — завітайте, не пошкодуєте. Це недалеко, практично в центрі. Київ змінив моє сприйняття відстаней. В Києві я скажу: «Недалеко», а в Черкасах це було б уже через ціле місто. Ландшафти впливають на нас. Ми на них — теж. Лише от вони нас створюють, тоді як ми їх здебільшого спотворюємо.

Я кураторка. Я не повернулася в Черкаси, хоча часто навідуюся туди, я осіла тут. Я знаю, що ніколи звідси нікуди не рушуся. Усе нагадує? Так, саме цим і зумовлене моє рішення — я хочу бути поблизу місця, де все сталося, де ми познайомилися і провели два місяці, два з половиною місяці, варті цілого життя, проведеного вдвох; ми мовби прожили його — пришвидшено, але від того не менш повноцінно. Ні, не пригнічує, навіює спокій, інакший спокій, як вам це пояснити, і трохи сум. Так, іноді сумно. Дошкульно сумно. Тоді здається, що це все несправедливо. Що так не мало статися. Поруч, коли ми поруч, здавалося, що нічого не трапиться; наче нічого й не відбулося — ніби ми далі вдвох. Абетка залишилася там, звідки він приїхав. Того ранку, прокинувшись, він сказав: «Я приїхав, бо тут життя. Я не хочу вмирати». Це була перша мандрівка, куди він не взяв її з собою.