Євгенів батько зірвався з риштування. Останні роки він працював над розписом, майже завершив. Залишалось покласти окремі штрихи. Так, наче насильницька смерть, що нависла над ним колись давно, за збігом обставин лише відтермінувалася. Він малював життя. Подивіться його картини — і вам відкриється більше. Те, що вас цікавить. Ви все збагнете.

Того дня Євген не повернувся. Я чекала. Чекала до ночі. Не могла знайти собі місця. Чекала й тоді, коли всі, потомлені, поснули. Ми обійшли вулиці, обійшли намети. Розпитували тих, хто там був. Ніхто нічого не міг сказати. Я побувала в повстанському шпиталі, облаштованому в одному з приміщень, де хірурги, справжні хірурги в умовах, що нічим не відрізнялися від похідних, проводили операції, рятуючи життя важко поранених. Я втішала себе, що все буде добре. Цей голос, який заспокоював мене, відокремився в мені від мене. Я чекала, ось розвидніється — і я побачу Євгена, наче світанок міг відділити його силует з нічної темряви, як роблять витинанку. Мозок відмовлявся приймати, що могло щось статися. Те, що ставалось тепер щодня, щогодини, ставалося поруч, з кимось іншим. Воно не могло статись з тобою. З тим, хто тобі найдорожчий. Розум спорудив барʼєри, окреслив довкола себе захисну оболонку, на тлі якої дійсність, щойно вона могла торкнутись тебе, видавалася нереальною. Наче книжка жахів, яку читаєш і знаєш, що будь-якої хвилини можеш її відкласти. Я вірила в гепіенд. Я до останнього трималась за це. До тієї миті...

Повстання — розпач. Людський розпач. Наче режисер, який накивав, коли дійство перейшло в криваву фазу. Наче хтось перехопив у нього ініціативу, а сам він, утративши контроль, злякався. Повстанців відстрілювали, як дичину. Це було полювання. Полювання на людей — на молодь, яка піднялась змінити країну. На наших батьків, які вийшли підтримати нас, так наче могли захистити собою від куль. Наче вік робить людину стійкою, невразливою перед зброєю. Більшість убитих мали вогнепальні поранення.

Історія батька, який загинув, заступивши собою сина. Історія батька і сина, які йдуть закривавлені проспектом столиці — він доктор фізико-математичних наук і його син, молодий дослідник, тендітний хлопчина з розкуйовдженим волоссям. Якби не кров, що стікає обличчям, можна було б подумати, що обоє вертаються з конференції, де щойно розвʼязували надскладне завдання. Вдивіться в їхній погляд. Погляд нескорених. Погляд, який вірить, що людина все одно вийде переможцем. Вірить у розум, який здобуде гору над звірячістю. Вірить так само, як у те, що можна розвʼязати нерозвʼязну задачу.