Тож Євген мав ще одну сестричку. Ганнуся випромінює допитливість і прихильність, мов сонце тепло. В неї не згинається ліва нога і ліва рука майже не рухається — частковий однобокий параліч; при цьому дівчинка навчилася пересуватися так, що це майже не впадає у вічі. Її каліцтво вроджене — наслідок шоку, пережитого її матірʼю під час вагітності. Ми познайомилися в Києві і відразу заприязнилися, вони приїхали туди вдвох. Жінка приїхала шукати Євгена. Вона навіть не знала, який він з вигляду.
Євген надіслав звістку батькові, за кілька днів до того, він наче відчував щось. Він дуже хотів побачити його, вони не бачилися майже двадцять років. Ви уявляєте, батько і син, які не бачилися стільки часу? Євген не встиг довідатися, що батька немає. Проте звістка надійшла, пошта працювала, пошта й зараз працює. Коли вона виймала її з поштової скриньки, її серце нестямно закалатало. Це була листівка з панорамою Києва, вкладена у конверт: «Тату, ти як? У мене все добре. Я зараз у Києві», — більше слів не вміщалося. А більше й не потребувалося. Жінка, яка вийняла листівку з поштової скриньки, все збагнула.
Бійня почалася над ранок. Вони оскаженіло накинулися на нас. Більшість нас спала долі, просто на плитах. Зі сну нас вирвали удари. Ми зʼїхалися на мирний протест. Ніхто з нас не вчинив жодної протиправної дії.
Вони били ґумовими кийками і копали носаками уніформних черевиків, намагаючись влучити в нирки, хребет, живіт. Вони цілили в обличчя, в погляд, в очі. Вони робили це з дикою люттю. Звідки вона в них? Вони ж навіть не знали нас...
Вони не зважали, хлопець чи дівчина. Хапали і лупцювали, накидаючись удвох-утрьох на одного. В повному оснащенні, тоді як ми не мали жодного захисту. І нічого, де можна було б сховатися поблизу.
Нападники ні з чим не рахувалися. Діяли, наче роботи. В ту мить у них не було нічого людського, крім люті. Такою оскаженілою може бути тільки людина.
Вони хапали і вкидали студентів до автозаків. Їх зовсім не бентежило, що ми беззбройні. Ми не чинили жодного опору — тоді ще ми не чинили його.
Раптом хтось закрив мене собою. Удар, який призначався мені, впав на мого оборонця. Він намагався захистити голову руками, продовжуючи заступати мене своїм тілом. Якоїсь миті ми кинулися бігти.
Увесь той час я не підводила погляду. Я боялася не ударів, не болю, не ненависті в їхніх очах. Я боялася зустрітись з поглядом мого брата. Якимось дивом ми вирвалися від них.
Коли ми опинились далеко від місця бійні, я нарешті підвела погляд, щоб роздивитися мого доброго ангела.