Один із молодиків підійшов до кульмана, взяв олівець і наквацяв пташку — щось подібне на пташку або комаху, а другий подивився на Євгенового батька, який заціпенів і в розгубленості нічого не казав, зі співчуттям, як дивляться на невдаху або ж на божевільного, який став таким з власного бажання. Вони поводилися розвʼязно — ще не запопавши, вже почувалися господарями. Євгенів батько продовжив креслити, однак пташки не стер. Він прийшов наступного дня і наступного після наступного. Він ходив на роботу, як завше, і майже завершив креслення, а тоді склав приладдя, як робив це щоразу, коли добігав кінця робочий день, хоча не минуло й кількох годин відтоді, як він прийшов, і подався геть, щоб більше ніколи не повернутися. Втім... не зовсім так. Здається, він таки повернувся: схоже, «Інженер» Євгенового батька і та пригода повʼязані, я розповідала про картину.

Корпус вцілів, проте Євгенів батько туди більше не приходив. То була перегорнута сторінка. Фрагмент життя, про який краще забути, як ото викидають зношений одяг, до якого звикли і з яким через це не так легко розпрощатися. Тупик, дарма що вулиця наскрізна. Корпус ще й зараз стоїть. І каштани ростуть, ті самі дерева: рік тому їх уперше за два десятиліття доглянули. Доти люди відламували гілки, що заважали пройти. Листя іржавіє вже в липні, наче воно з тонких залізних пластин, а в кінці серпня дерева голі, їх нищить каштанова міль. І тільки миршаві плоди, що мовби зіщулилися, відмовившись рости, позаяк їм ніде сховатись, гупають об землю. Листя, яке б накрило їх, немає.

Коли ми приїхали, був вересень. Середина вересня. Стояло сонце й тепло, як улітку. Наче літо повернулося, мов по щось забуте; як повертаються, щоб закінчити недолагоджене. Серед голого гілля то тут, то там зеленіло молоде листя. І білі підсвічники цвіту. Дерева борються за життя — так само, як людина. Ні, не вперше. Я приїздитиму туди ще не один раз. Тепер це також і моє місто. Інколи так, наче я знала Євгена відмалку, мовби ми разом пересувалися тими самими вулицями — до школи і назад. Мені здається, я тут усе знаю. Воно рідне мені. Моє. Наче ми тут удвох виростали.

Територія підприємства зменшилася до тієї однієї будівлі, яку залишили, наче алібі. Точніше, речовий доказ. В кожному разі, вона стоїть; її навіть взялися утеплювати, хоча всередині пустка, й усе неторкнуте, як його залишили — і робочі місця, і кульмани, і все, включно з приладдям; воно мов зачароване, ніхто не рухнув його, наче люди ненадовго покинули приміщення, щоб невдовзі повернутись туди, як ото спускаються в бомбосховище, почувши сигнал повітряної тривоги. Наче війна розпочалась тоді, а не дві тисячі чотирнадцятого. Й ось вона спалахнула — коли найменше будь-хто сподівався.