Артур кинувся бігти, а потім щось підірвало його догори і викинуло, немов ганчір'яну ляльку вперед. Він полетів, перебираючи руками і ногами, крізь пустку, що пищала і дзвеніла тишею. Якимось дивом він тільки торкнувся старих, незграбних "жигулів" і впав на мокру траву, де безвладно перекотився і завмер, не рухаючися.
- О-о-ох… тьфу! – виплюнув він з рота пісок, ледь підіймаючись на карачки.
Палаючий лімузин відкидав на стіни жилих будинків танцюючі червоні відблиски. Клуби смолисто-чорного диму, підсвіченого віднизу багрянцем, неслися до неба.
Він заточився, але ж відразу встав, схопившись рукою за гойдалку. Поміж автомобілями мигнув силует, і на дитячий майданчик висунулась людина. Артур майже машинально, інстинктивно підняв руку і двічі вистрелив, а той упав.
- Там він! – крик прозвучав мов крізь товсту, плюшеву завісу.
Артур зібрався і побіг, мов п'яний, спотикаючись і не маючи змоги зорієнтуватися, коли об залізні конструкції гойдалок задзвеніли кулі. Він обернувся і вистрелив наосліп ще раз. Знов вскочив між безладно запаркованими машинами, скулився, намагаючись не відкрити переслідувачам своєї позиції.
- Ваня, Худий – зліва! Сергій і Фома – слідкуйте справа!
Артур на хвильку припав до холодного мокрого асфальту, намагаючись зорієнтуватися, де можуть бути ті. Він чув кроки, але у вухах і досі дзвеніло, він не був здатен зрозуміти, звідки ті звуки доносилися.
- Там, увага!
Бахнув постріл, посипалося скло, і хтось скрикнув, одночасно завила тривожна сигналізація. Що, помилили його з кимось?...
Артур підірвався, витягуючи пістолет перед собою. Хтось стояв не далі як в десяти кроках від нього, дивлячись кудись убік…
Мушка і прорізь наклалися в рівній лінії, палець потягнув спусковий крючок. Зброя гукнула і рвонула руку віддачею, постать пропала, а він відразу ж плоско впав на землю і почав повзти в протилежний бік.
Хтось пробіг двома рядами автомобілів далі, затримався, напевне розглядаючись, і знову побіг. Знову гукнули постріли… Десь далеко завила поліцейська сирена.
Бігом.