Артур зірвався, побіг всліпу перед собою, вже помітивши прямокутний отвір брами збоку. Остерігаючий окрик збігся, злився в одне з тріском розбитої шиби балкону на першому поверсі[55], він тільки заслонив голову рукою від дощу скляних уламків і припав до стіни. Куля ляпнула в бетон над його головою, засипаючи хмарою пилу, тому він повернувся і випалив всліпу, раз і другий…

Дев'ять. Зміни обійму.

На бігу Артур вийняв пусту обійму, намацав в кишені і навпомацки сунув нову, перезарядив і викинув руку назад, випалив в пусту браму.

Не стріляй. Економ патрони. Біжи.

Він біг. Зліва і справа миготіли окремі будинки і житлові блоки, автомобілі гуділи, коли він на червоне світло перетинав вулицю, нечисленні в цей час люди оглядалися і стукали пальцями по лобі. Артур біг так довго, що легені почали палити живим вогнем, перед очима з'явилися темні плями.

Потроху він сповільнювався, потім зовсім зупинився, розглянувся по сторонам.

Здається, він знаходився, знову десь побіля Кремля. Ну так, під кінець вони їхали Москворецькою, Сергій звернув в Устінську, а потім на північ, по Земляному Валу… Звернули в малі вулички, а тепер він побіг сюди… Чому?

Людина, коли бажає схоронитися, не тікає в невідоме. Вона відправляється туди, де його домівка.

Ледь чуючи ноги, Артур поволі рушив в напрямку гордо палаючих на фоні чорного неба червоних зірок. Кожен м'яз тіла горів вогнем відзивалися всі травми, подряпини і синці. Рука конвульсивно стискала пістолет, якби то була єдина певна річ у всьому його існуванні.

Завжди вперед. Завжди до мрій та ідей.