Артур протягнув руку, нібито бажаючи торкнутися верхівок башт.

Такою власне і є наша людина.

Гукнув постріл. Артур похитнувся і впав, випускаючи пістолет… Біль від рани в правому боці розлився палючим, паралізуючим вогнем по всьому тілі, вгризаючись в кожний фрагмент плоті.

Ні… Ні! Дурень, ні!

Він перекотився на спину, витягнув руку, бажаючи доторкнутися зброї, яка лежала так далеко і одночасно так близько.

Бийся! Вставай і бийся! Не цим разом, не в цейчас, коли ми разом досягли так багато! Ні, ні, ні!...

Пальці вже майже торкнулися рукоятки, коли з'явилася нога в лакованому чоботі з довгим носом. Чобіт безтурботним рухом відбив зброю вбік, придавив зап'ястя до тротуару.

Ні!

- Артуре Вікторовичу. Яка ж неочікувана зустріч.

Артур підняв очі. З ненавистю подивився на Дмитра Білого, одного з найдорожчих і найкращих платних вбивць в місті.

Цієї ночі Білий виглядав дещо неадекватно до свого прізвиська. Зазвичай бездоганно чисте пальто було заплямовано болотом, волосся скуйовджене. З пальців правої руки на землю краплями стікала на землю кров, ліва рука тримала "макарова", який ще димився.

- Не доплатили нам за вас, господин поляк. – Вбивця цмокнув і покрутив головою. – Трьох людей втратив, а може й більше. Але ж то нічого, то вирівняється.

Дмитро Ахмедович, я вам все вирівняю. Не стратите. Скажи йому це, дурень!

- Дмитро Ахмедович, я вам все вирівняю, - прохарчав Артур, чуючи, як в горлі в нього булькає кров з простреленої легені. – Не стратите…