Йому здавалося,

що його тіло не важить нічого, а сам він летить. Підноситься над бетонною підлогою, ковзає крізь пустоту ледь освітлених сходових кліток і планує над залитими коридорами.

Потім гравітація невблаганно поверталася, приносячи з собою потворний біль в грудній клітці, пульсуючу в скронях кров і нудоту, коли шлунок обурювався на кров, що стікала стравоходом.

Артур намагався поворушитися, встати на ноги, замість того, щоб лежати на животі, але тоді хтось відзивався захриплим голосом, говорив щось то грізно, чи то знову заспокійливо.

Свідомість відпливала і поверталася, приносячи хвилі споминів та видінь, які накладалися одна на одну.

Врешті біль відійшов, а разом з ним втекло почуття часу та реальності.

☭

Єдина електрична лампочка бзикала нерівним світлом, ледь розганяючи напівтемряву. В трубах щось сичало і стукало, засувки пітніли краплями гарячої води, яка збиралася на підлозі невеликими, іржаво-бурими калюжами.

Артур лежав на продавленому матраці в кутку приміщення, втиснутий під коліно теплопроводу.

Прострелена легеня ще боліла і тягнула, хоча він вже не кашляв кров'ю. Бинти не дозволяли вдихнути повітря, але в нього з'явилося враження, що зараз знаходився, скоріше, далі ніж ближче до смерті.

- Ей.. ей!...- заволав він слабко п'яничці, що зараз дрімав в кутку, а перед тим міняв йому пов'язки.

Розкошлачена голова здригнулася, піднялась. Водянисті очі подивилися з-під кущуватих брів. Він вже десь бачив це обличчя, пам'ятав його ніби крізь туман…

- Лежи, - захрипів жебрак з-під "Метрополю". – Лежи, ще не час вставати. Зшито, чим було, то і розійтись може. Не піднімайся.

Артур покивав, слабко посміхнувся.